Коли нам на весілля мій начальник подарував гарний сервіз з позолотою, я цей сервіз, звичайно ж, прибрала подалі, і за звичкою діставала його тільки гостям, а сама пила зі звичайних гурток.
Нещодавно я їздила в гості до своєї знайомої Марти. Вона ненабагато старша за мене, але дочка у неї вже підліток. Чоловіка
вдома не було: поїхав з друзями на риболовлю.
Я заглянула ненадовго, але Марта відразу ж мене посадила пити чай. Заварила чорний з м’ятою і крикнула доньці:
– Маринко, принеси чашки з павичами!
– Ну нарешті-то з красивих чашок чай поп’ємо! – зраділа дочка і побігла діставати сервіз з павичами.
– Як зраділа! Це її улюблені чашки чи що? – запитала я Марту.
– Так, вона готова з них щодня чай пити. Цей сервіз нам ще на весілля родичі подарували, ось уже вважай 15 років йому
майже. Бережу його для гостей тільки. А якби щодня користувалися б, половину б уже точно розтовкли, – відповіла Марта.
– Слухай, ну зараз стільки різного посуду є. Навіть якби й розбили – купили б інший, або вам би хтось подарував. Павичі,
звичайно, красиві, але невже за 15 років не набридли?
– Да ти що! Ні звичайно! Ми ж їх рідко дістаємо, у свята тільки або для гостей, не встигли ще набриднути.
Не стала я далі сперечатися з Мартою, тим більше чашки з павичами дійсно були красиві. Я знаю, що людей, які звикли все
краще залишати іншим, дуже складно переконати.
У них найкрасивіші чашки – для гостей, дороге плаття – на свято, діаманти – для театру, дорогі туфлі – в ресторан. Вони
називають це «особливий випадок». І у них завжди є речі для цих «особливих випадків».
Насправді ощадливість – цілком нормальне явище, з огляду на дефіцит, який був за часів наших мама і бабусь. Все
діставалося з великими труднощами і то не всім, люди годинами вистоювали в чергах, щоб придбати якусь річ.
Зрозуміло, сервіз, який дивом вдалося роздобути, цінувався господинями на вагу золота, і діставався саме в таких
«особливих випадках». Та чого вже гріха таїти, я сама така була!
Коли нам на весілля мій начальник подарував гарний сервіз з позолотою, я цей сервіз, звичайно ж, прибрала подалі, і за
звичкою діставала його тільки гостям, а сама пила зі звичайних гурток. А в один не дуже прекрасний день, коли я захворіла,
чоловік за наводкою свекрухи вирішив заварити мені липу. Він, не довго думаючи, взяв для цієї справи чайник з сервізу,
який раніше я діставала тільки для того, щоб заварювати чай гостям. І ось тоді мене переклинило.
Я подумала: а чому ми не використовуємо цей сервіз в повсякденному житті? Навіщо його бережемо для «особливих
випадків»?
З тих пір я найкращими речами користуюся сама, не чекаючи якихось «особливих випадків». Я беру красиву чашку з
позолотою, наливаю в неї кави і сідаю насолоджуватися ранком. Мені більше не потрібна якась особлива причина, щоб
користуватися хорошими речами щодня. Новий день – вже причина.
Життя у нас одне і воно минає. Не потрібно чекати якихось певних моментів або приводів, щоб випити чай з красивою
чашки, надіти своє краще плаття або красиві сережки.
Зрештою, речі створюються, щоб служити людям, а не навпаки.
Джерело
