Коли стукнуло Степану вісімдесят на ювілей приїхала донька: «Мариночко, – просить дід, – може ти б мені помічницю яку найняла? Уже і очі і руки не ті. Хай лиш двічі на тиждень приходить, бо роки дають
У останню путь діда Степана проводжало все село. Люди вили від жалю до старого і буквально кипіли від обурення на вчинок
Маринки. Якби не втекла ще вчора, село точно поклало б її поруч з Степаном.«»
Проводжав старого Степана і сивочолий Отець Валерій. Плакав мов дитина мала, бо ж не міг за християнським звичаєм відспівати
друга. Просто ішов і ковтаючи сльози просив Господа змилостивитись над дідусем, адже той зробив у своєму житті скільки добра, що
декому і трьох життів не вистачить, аби усе повторити.
Діда Степана в селі не інак, як Праведним кликати. Старенький сивий дідусь світився добром і любов’ю до усього живого на землі. Його
кишені були наповнені ласощами для дітлахів, які щиро вважали його чарівником. Бо ж, як інакше він міг знати і запам’ятати їхні імена і те, яку саме цукерку полюбляє.
Але не за це поважали його люди. Ще молодим оженився Степан на Галині. Хоч і знав, що жінка має недугу невиліковну, але прийняв і
щиро полюбив і її і її донечку. Дівчинку на руках носив. Водив і забирав зі школи, майстрував для неї найдивовижніші іграшки. Зробив
малій гойдалки, карусель і гірку – справжня розкіш для сільських дітей. Ростив малу Мариночку, як свою доню і нікому не дозволяв навіть натякати на те, що вона йому не рідна. Видав дівчину заміж і допоміг молодим з житлом.
— Байдуже, хто її батько. Я її виростив – вона моя донька.
Тамарі буле п’ятдесят, коли з нею те стало. В районці так і сказали.
— Ну, що поробиш – життя. Ходити і говорити не зможе. Потрібен цілодобовий догляд.
Маринка в сльози:
— Це ж я усю молодість доглядаючи за немічною проведу. Та від мене чоловік утече, якщо я її в хату отаку привезу.
Степан здивовано глянув на свою дитину.
— Боронь Боже, Сонечко моє! Вона моя дружина і коли ми вінчались то обіцяли бути разом і в здоров’ї і з недугами. Я і тільки я буду з нею. Вона ж моя Галочка. Я ж її люблю.
Маринка зітхнула з полегшенням і стала допомагати Степану фінансово. Додому намагалась приїжджати якнайрідше – терпіти не могла запаху і вигляду неньки.
П’ятнадцять років жив Степан і глядів свою Галочку. Ходив до церкви. Допомагав на будові нового храму. Та й так, чи не в кожному
дворі могли показати і розповісти, чим допоміг і виручив колись Степан. Праведний, що тут скажеш.
Коли стукнуло Степану вісімдесят на ювілей приїхала донька.
— Мариночко, – просить дід, – може ти б мені помічницю яку найняла? Уже і очі і руки не ті. Хай лиш двічі на тиждень приходить, бо роки дають про себе знати.
Марина глянула на старого якось здивовано і лиш непевне хмикнула. Вже через тиждень приїхала зі швидкою.
— Я маму в місто у спецзаклад забираю. У вас діду три дні на збір речей. Я хату продаю, нові мешканці скоро хочуть в’їхати в свій новий дім.
Степан стояв і кліпав отетеріло очима.
— Ти, що ж матір у дім пристарілих, а мене на вулицю, під паркан. Так ось чому попросила на тебе хату переоформити. Ти, дитино
заздалегідь усе продумала!
— Три дні, – сказала зверхньо, – і не подумайте чого мого прихопити. Ви, як я пам’ятаю, до нас жити з одним чемоданом прийшли.
Більше вам тут і не належить.
Cntgfyf знайшли через два дні. Пішов старий у найвіддаленіший куток села, де й люди не ходять. Зі старої верби його і зняли.
Люди йшли і не могли зрозуміти його вчинку. Адже кожен з радістю прийняв би його в себе. Нащо ж так? Чому ж ні з ким не порадився.
Адже й за хату можна було поборотись з Маринкою.
Але все все є, як є. Плачуть люди і гадають, коли ж біля Степана ляже його Галочка. Бо так, як він ні любити, ні глядіти уже ніхто не зможе.
Автор Анна Корольова.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
Джерело
