Купили ми будинок в селі. Продавала його молода пара, мовляв батькам дача не потрібна, а бабуся померла рік тому …
Після смерті бабусі ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали. Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь — навіщо нам цей непотріб, ми ікони забрали, а решта можете викинути. Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.
— А фотографії що ж не взяли?
Зі стін сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти … Ціла династія. Раніше любили стіни фотографіями прикрашати.
Я пам’ятаю до бабусі приїдеш, а у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.
— Я, — каже бабуся, — зранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям сміх, вам підморгну — ось і день почався.
Коли бабусі не стало, то ми додали її фотографію на стінку і тепер, приїжджаючи в село (яке почало іменуватися дачею), завжди вранці бабусі посилаємо повітряний поцілунок. І здається, що в будинку відразу пахне пирогами і топленим молоком. І відчувається бабусина присутність. Дідуся ми ніколи не бачили, він під час війни загинув, але його фотографія висить в центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже старенька. А тепер ось її фотографія висить поруч з ним …
Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б безсумнівно забрала фотографії. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні і в альбомах, а й цинічно записали в мотлох.
Після покупки ми взялися за прибирання і знаєте … Рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули …
Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла, без відповіді. А потім перестала відправляти і три акуратні стоси любові і ніжності так і спочивали в комоді. Каюсь, прочитали … І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в безпеці, вона думала що після її смерті вони все ж прочитають … А в листах ціла історія, про роки життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів і пра-пра — вона переказувала те, що їй розказувала її бабуся, щоб не померли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?
— Давай, відвеземо її дітям? — зі сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати!
— Думаєш вони кращі від онуків? — з сумнівом протягнув чоловік. — Жодного разу не з’явилися …
— Може вони старенькі, хворі…
— Я їм подзвоню, спитаю.
Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:
— Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть не читали останнім часом! Їй робити там нічого було ось вона і розважалася …
Чоловік навіть не дослухав, трубку кинув. Каже, ось стояла б вона зараз поруч, придушив би!
— А знаєш що? Ти ж письменник, ось і переклади ці листи на розповіді!
— Вони потім пред’являть …
— Так, вони, я впевнений, і книжки-то такі не читають! — хмикнув чоловік. — Але я заради тебе поїду до цих, типу візьму у них письмовий дозвіл.
І він дійсно з’їздив і оформив все нотаріально. А я тим часом добралася до підпілля. Знаєте, в сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу і там прохолодно так, начебто в льоху. А там банок з соліннями, варенням … А на кожній баночці папірець приклеєний з вицвілим написом: «Івану його улюблені грузді» — Іван помер десять років тому, так і не стала в нагоді баночка; «Сонечку лисички»; «Солоні огірки для Анатолія»; «Малина лісова для Сашеньки» …
P. S. Всього у Анни Лук’янівни було 6 дітей. Всі вони померли раніше за неї (в основному нещасні випадки), крім останньої, пізньої дочки, яка записала все в мотлох …
А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, дбайливо закривала банки, з любов’ю підписувала … Останні банки з грибами датовані минулим роком, їй на той момент було 93 роки. 93 роки!!! А вона в ліс ходила, щоб онукам грибів, ягід назбирати! А вони…
