ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

– Днями я не витримала і сказала зятю все, що думаю про нього. Розумієш, прикро! Носимося з їхньою родиною з дня весілля, восьмий
рік вже. То одне, то інше! Квартиру їм купили, свою розміняли для цього, а у нас така квартира була дуже хороша! Дотепер шкодую, але
що поробиш – зате у дітей свій кут. Ремонт їм зробили, меблі купили, з онуками сидимо. А з того боку – ніякої допомоги! Я маю на увазі,
від сватів, батьків зятя. Взагалі, розумієш?
Біля будівлі гімназії чекали дітей і розмовляли дві жінки старшого віку, років шістдесяти.
– Дочка з молодшою онукою, якій вісім місяців, сидить вдома – продовжувала свою розповідь невисока жінка в короткій курточці. – А я
ось за старшим прийшла, за першокласником. Дочці щоб піти по дитину потрібно малятко будити, одягати, йти з коляскою до школи!
Ось ми і крутимося з дідом, кожен день до доньки, як на роботу, по черзі їздимо, допомагаємо…
– А свати, значить, не беруть участі ніяк? – співчутливо уточнила співрозмовниця.
– Ні! Я взагалі на них дивлюся і дивуюся, як так можна? Ні інтересу, ні участі, нічого… І з самого початку так! На весілля, уявляєш, синові
ні копійки не дали. Я перед весіллям дзвонила їм, кажу, діти одружуються, давайте зустрінемося, обговоримо… А свати мені по
телефону – ну і що, що одружуються, вони, може, розлучаться через місяць! Ну, як? Єдиний син, між іншим. Зате на весілля з’явилися…
– З порожніми руками, чи що?
– Ну, як – триста доларів в конверті принесли. Я вважаю, що так, з порожніми руками. Ми квартиру подарували, а вони – конвертик.
Різниця є?

– Зрозуміло. А з зятем зараз що не так?
– З зятем все добре, це через батьків його! Розумієш, квартира, яку ми їм вісім років тому купили – однокімнатна. Тоді цього більш ніж
достатньо було, на двох. А тепер у них двоє дітей. Тісно стало! Коляски, ролики, велосипед, санки, купа речей, іграшок… І потім, діти
ростуть. Зараз вони маленькі, але думати треба на кілька років вперед…
– Звісно, в однокімнатній квартирі чотири людини – це важко, звичайно…
– Ось, я про те ж! Зятю кажу – ну якщо ти сам не заробив на розширення житлоплощі, може, твої батьки допоможуть тобі хоч трохи,
нарешті? Живуть вони удвох в трійці, в якій, між іншим, нашому зятю належить третина. А якщо не хочуть допомагати – нехай, кажу,
тобі хоча б твою долю виділять. Зажадай у них своє! Ні, ну правда, вони удвох в хоромах, а наші з дітьми на тридцяти чотирьох
квадратних метрах впритул!
– Не захотів просити у батьків, так?
– Ні! Каже, у мене язик не повернеться батькам таке сказати! У них можливості немає допомогти, єдина квартира… Я кажу – а у мене
повернеться, без проблем! Хочеш, я з ними поговорю? Заборонив навіть розмовляти з ними на цю тему. От молодець теж, так?
– Та вже… У батьків йому, значить, соромно брати, а у вас, по суті чужих людей, в абсолютно такій же ситуації – ні краплі не соромно.
Заїхав і живе вже вісім років. Ну сам би заробляв тоді…
– І сам теж особливо не напружується. Каже, я що вам, ночами повинен вагони вантажити? Ну я не знаю, люди ж якось квартири
купують. Напевно, знаходять можливість, підробітки беруть, ночами сидять, або з батьками домовляються… Дочка мені потім каже,
мама, ну навіщо ти лізеш. Ну не хочуть свекри допомагати, і не будуть, це ж ясно. Навіщо це все знову піднімати… А мені прикро, не
можу! Ті батьки живуть собі на втіху, по санаторіям їздять, їм і слова сказати не можна! Зять, бачте, заборонив. Совісний такий! Щось
перед нами з батьком йому не соромно…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Джерело