Людина з великої літери. Трішки добра у світі аж ніяк не завадить.
Будучи вже дорослою людиною я згадав одну історію, яка ставалась зі мною в дитинстві. Отже, зараз розповім і вам.
Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім в перший раз з’явилася в жіночій консультації.
Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра не чули в мені душі, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!
Мама їхала на роботу дуже рано і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий садок , розташований недалеко від академії. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, управляли одні і ті ж водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.
Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а оскільки жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама, згнітивши серце, придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.
У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжахливішими в житті. Вона бігала по напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку, чи ще повзу, замотаний в шубку з шарфиком, валянки і шапку.
Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я ховався за хвірткою садочку. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий садок. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійне за мене.
Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу і раптом водій трамваю покликала мене:
– Привіт малий! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка?..»
Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинки біля садка, я згадую цей маленький епізод свого життя і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай заради спокою абсолютно незнайомої їй людини. Наскільки це повинно бути добре серце, щоб чинити такий вчинок. Варто кожному бути трішки добрішим і світ неодмінно зміниться. Варто тільки починати із себе.
