ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

– Важко сказати, чому саме все так відбувалося в нашій сім’ї, але я зрозуміти не могла з самого дитинства, – зізнається Людмила, –
чому у мене з мамою такі відносини? Пам’ятаю, заздрила своїм подружкам, яким мами вселяли, що вони найкращі. У мене ж чомусь
все було навпаки.
– Подивися на себе, – вичитувала 7-ми річну Людмилу мама, – на кого ти схожа? Всі діти, як діти, а ти і ходити не вмієш, штани ззаду до
шиї брудом заляпані. Така ж клишонога, як твій тато.
– І чим ти пишаєшся? – зверхньо розглядала мама атестат доньки з одними п’ятірками, 10 років по тому. – Вчитися – твій обов’язок, я
тебе годувала і поїла все життя, так що ти зобов’язана була вчитися на одні п’ятірки. Ще в інституті тебе утримувати?
В інститут Людмила все ж поступила, на заочне відділення, щоб не обтяжувати маму витратами і не викликати зайвий раз причіпок і
невдоволення з її боку. Але уникнути їх все одно не змогла.
– І що від твоєї роботи, – докоряла мама, – ти зобов’язана матері допомагати, а ти саму себе ледь можеш забезпечити. Чоловіка шукай
заможного. Ні, ти точно вся в свого татуся.
– Це зараз я розумію, – каже Людмила, – що мама просто переносила на мене своє невдоволення життям, розчарування від
невдалого шлюбу, злість на батька.
Що там у батьків сталося, Людмила не знає досі, з татом вона не спілкувалася за наполяганням матері, а може, він і сам не особливо
прагнув підтримувати відносини з дочкою. На час, коли Людмила надумала виходити заміж, батька вже не було на світі.

– Жити я почала на території чоловіка, – згадує Людмила, – у нього свій будинок був. Незабаром у нас народилася дитина. І якщо
спочатку мама вимовляла мені, що не такого знайшла чоловіка, що він недостатньо багатий, що не допомагає їй, своїй тещі, то потім,
як раз після народження сина, її погляди змінилися.
– Так, зятьок, – говорила мама приходила в гості, – невдало ти одружився. Господиня вона ніяка, нечупара, готувати не вміє. Як ти з
нею живеш!
Припинити візити мами Людмила не могла: мама дуже хотіла спілкуватися з онуком, та й чоловік Людмили тещу свою поважав.
Поступово і він перейнявся свідомістю того, що у нього нікчемна і безрука дружина. Тепер і він став на сторону тещі.
– Що з тебе взяти, – міг дозволити собі сказати чоловік Людмили, – навіть мати рідна і та бачить, що ти собою являєш.
– Образливо було, – згадує Людмила, – дуже. Я і так довго терпіла, бо син на руках був, здавалося, що і піти мені нікуди. А потім просто
страшно стало: хлопчик росте і скоро і він засвоїть манеру спілкування зі мною родичів.
Людмила збирала гроші. Потихеньку: від здачі в магазині, від посібників, від продажу польових квітів чи назбираних ягід.
– Грошей вистачило на квиток і оплату за кімнату за 2 місяці, – каже вона, – роботу знайшла, з дитячим садком в провінції було
простіше, та й знайшлися добрі люди, допомогли. Матері я не залишила адреси, чоловікові теж. А знайшли мене через кілька років,
коли колишній чоловік задумав вступити в новий шлюб і йому було потрібне розлучення.
На той час Людмила була на хорошому рахунку на роботі, син ходив в 3-й клас, а поруч з нею з’явився чоловік. Своє знімне житло
жінка залишила, переїхавши в квартиру цивільного чоловіка.
– Олександр старший за мене на кілька років, – каже Людмила, – від першого шлюбу у нього росла дочка, на два роки старша від мого
хлопчика. І незабаром після оформлення розлучення з чоловіком, мама приїхала.
– Приїхала переконатися, – сказала мама, – що ти все така ж, як і була. Що ж. Кращою партії, ніж чоловік з дитиною, тобі було і не
знайти. Але і він недовго тебе витримає.
Олександр просто вивів зі своєї квартири маму Людмили. Минуло більше десятка років. Людмила офіційно одружена з Олександром.
Ні, спільних дітей у них так і не народилося, зате жінка з нетерпінням чекає народження внучки: дочка Олександра скоро народить
дитину.
– У нас буде найкраща в світі бабуся, – вважає прийомна донька, – тому що в мене найкраща в світі мама.
Зі зведеною сестрою цілком згоден і син Людмили, який нещодавно повернувся з армії. А сама вона визнає, що щаслива незважаючи
ні на що.
– Тільки в новій сім’ї я відчула себе потрібною, – визнає вона, – є люди, які бажають мені щастя, для яких я хороша така, як є. Вони мій
надійний тил, моя опора і джерело моєї сили.
Тільки одна думка турбує її: десь далеко живе людина, яка повинна була бути найбільш люблячою, найріднішою. Швидше за все мамі
Людмили на старості років буде потрібна і допомога, і догляд.
Чи захоче жінка звалити на себе таку ношу – не відомо. Але, якщо не захоче, то хто зможе її засудити?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело