“Мааам, пoлoги почалися! Мені стрaшно… Так бoляче, так бoляче… що робити?” Вона гладила живіт, намагаючись умовити сина почекати з наpoдженням
Вона не різaла вeни, та не ридала, не рвaла на собі волосся, коли це сталося. Просто пішла до мами, потім разом до лікаря, який сказав «щось міняти вже пізно», і тихо встала на облік в районній поліклініці. Та не нарікала, не скаржилася подругам, розуміючи, що винна сама. У тому, що повірила і довірилася хлопцеві, який не виправдав очікувань… та багато, про що шкодувала. Але міняти щось вже дійсно було пізно. Джерело
Зітхнувши, вона зібрала свою ще дитячу волю в кулак, і морально приготувалася до непримітної бабської долі, молодої матері-одиночки. Не вона перша, не вона остання. Сама виросла без батька, в чомусь це навіть звично.
Спочатку, звичайно, жаліла про те, що не здійсниться дитяча мрія про сімейні вечери, де на головному місці сидить Він, батько її майбутніх дітей, і, мружачись від задоволення, куштує вечерю. З боків сидять чубаті сини, веснянкуваті і кирпаті, і маленька донька, в білих шкарпетках, сукня з рюшами, і двома тугими косичками в бантиках. І вона, мама, спокійна і усміхнена, розливає щось смачне по тарілках.
А потім Новий Рік, миготливі гірлянди, запах мандаринів, і пухнаста ялинка, під якою заховані маленькі приємні подарунки для всіх малюків, і для них двох. І обов’язково Новорічний Сюрприз. Щось таке, від чого щемить в душі, щось особливе, і зроблене з любов’ю, тільки для неї, єдиної і неповторної. Може, пісня, написана і заспівана їй одній, або вірші, або … Якийсь маленький шматочок казки, який вона сховає глибоко в душі, і буде пестити і леліяти його немов маленького кошеняти, поки буде лежати вночі поруч з чоловіком. Він буде тихо сопіти, сховавшись їй носом в шию, а вона буде заново переживати всі ті самі відчуття від Новорічного Сюрпризу, і тихо мліти.
Спочатку секундний переляк – від несподіванки і миттєвого страху, що їй щось може не сподобатися. А потім легке здивування, а потім її затопить дикий захват, нахлине хвилею і накриє з головою, та так, що аж серце зайде. І … щастя! Величезне таке щастя, як м’яка хмара, і любов в його очах. Любов, якої немає ні краю, ні кінця. Ехх …
– Хлопчик, – по-доброму посміхнулася їй лікар, літня жінка. – Здоровий і міцний такий малюк. Хочеш послухати, як б’ється його серце?
– Хочу, – боязко прошепотіла Аня. – А можна?
– Можна, донечка.
Вона слухала ледве вловимий звук розбuтого серця свого сина, в ній зароджувався той самий захват, про який вона мріяла з дитинства. У неї буде син!
І в цю секунду Аня вирішила про себе – «я навчу його, свого малюка. Буду готувати йому такий Сюрприз, щороку.
– Ці чоботи неможливо полагодити, – суворий дядько подивився на неї з висоти двометрового зросту. – Простіше викинути.
Аня недовірливо глянула на його сережку у вусі, довге волосся, і татуювання. Довгі пальці в шрамах, на зап’ясті ще однe татуювання у вигляді браслета. Один ніготь відбuтий наполовину, інший взагалі якогось немислимого фіолетового кольору. Майка з черeпaми і cмеpтю з косою.
«Під молодого косить. Скільки йому? Років тридцять – тридцять п’ять, мабуть? »
– Шкода, – сумно зітхнула вона. – Мені б ще сезон їх поносити, вже дуже зручні. Ну, раз ви говорите, що не можна, значить, не можна.
Чоловік подивився в її очі, потім на чоботи, потім знову у ці не по-дитячому дорослі очі. Щось в них таке хлюпалося …
– Зачекайте. Хмм … – він почухав ніс бузковим нігтем, дістав грубезний блокнот, відкрив. – Я спробую полагодити. Нічого не обіцяю, але постараюся. Залиште свій номер телефону, я подзвоню. Такс … Завтра я зайнятий, післязавтра теж, а ось до четверга я визначуся і подзвоню, йде?
– А раніше не можна? – Аня зраділа. – У п’ятницю Новий Рік все-таки. Хотіла пройтися по магазинах, приготуватися до свята.
– Ні, або в четвер, або можете забрати їх прямо зараз, інакше ніяк.
– Ну, – махнула вона рукою, – в четвер, так в четвер.
У четвер все не склалося із самого ранку. Спочатку зателефонувала мама, і, крізь плач, змогла пояснити, що не може виїхати з села зі свого відрядження, дороги замело. Бідна мама, вона переживала більше неї самої.
– Доню, – кричала мама в трубку, – потерпи до завтра, я обов’язково приїду до Нового Року, обіцяю тобі! Ти впораєшся там одна?
– Мам, впораюся, – Аня намагалася надати голосу трохи бадьорості. – Тільки не плач, будь ласка, а то я сама зараз розплачуся. Все буде добре, я теж тобі обіцяю.
– Ти попроси сусідку, тітку Варю, вона хоч в магазин сходить, молока, хліба тобі купить, – чути було, як мама важко дихає. – Не ходи сама, добре? А то, не дай Бог, по дорозі наpoдиш.
Потім Аня примудрилася розбuти бабусину вазу. Стара така ваза, порцеляновa, з красивими квітами на білому пузатому боці, яка пережила два переїзди і Аніне дитинство, раптом впала з комода і розбuлася на дрібні осколки.
Аня, важко прокотилася по дому, притягла віник, совок, і опустилася на коліна. І розплакалася. Всі невиплакані за ці місяці сльози, мабуть, збирались десь всередині, глибоко, чекали свого часу, і, нарешті, прорвали греблю.
Аня збирала осколки порцеляни, задихаючись від ридань, тому що тільки зараз до неї дійшло зовсім чітко, що дитинство закінчилося. Що занадто рано вона влізла в прочинену щілину дверей у доросле життя. І через власну дурість відсікла від себе ножем величезний шмат – свою юність, переступивши через неї, і не повернутися туди вже ніколи. І не бути їй нареченою в білому пишному платті, не радіти миті, коли сина візьме на руки його батько, не ходити з ним за ручки в парк гуляти втрьох …
«Я сама розбuла своє життя на осколки …»
Вона ридала, поки зовсім не залишилося сліз, і, спустошена, сперлася спиною об той самий злощасний комод, з якого впала ваза. Задзвонив телефон.
Аня постаралася прикинутися веселою, раптом це знову мама:
– Алло?
– Добрий день, – прошипів якийсь чоловік в трубку. – Я щодо ваших чобіт … Пам’ятаєте? Ви заходили до нас в майстерню в понеділок.
– Так-так, – мовила Аня, голосно шмаркнув носом. – Що з чобітьми?
– Ну … я їх полагодив. Чи зможете зайти сьогодні до шостої вечора? Врахуйте, завтра ми не працюємо.
Вона гірко зітхнула. На очі знову навернулися сльози і голос затремтів:
– Ні, сьогодні не зможу. Не вийде вийти сьогодні на вулицю, і нікому прийти. Спасибі, з наступаючим вас, – і поклала трубку.
Тихо наповзали сутінки, заповнюючи квартиру сумом і самотністю. Аня лежала на дивані, не включаючи світла, дивлячись начебто в стелю, а насправді в нікуди. Не хотілося дивитися телевізор, де всі веселилися в передчутті свята, не хотілося їсти, не хотілося нічого. Хотілося просто лежати, щоб ніхто її не чіпав і не турбував.
За вікном йшов сніг, повільний і ледачий, ніби з казки. До ночі, можливо, він занесе всі дороги. Їй було страшно. Хотілося пoмeрти від цього всепоглинаючого почуття безвиході і безпросвітності. І Аня зловила себе на думці, що, майже готова це зробити своїми руками. Але, що буде з мамою? Малюк м’яко штовхнув її ніжкою в ребра, нагадуючи про себе.
– Я пам’ятаю про тебе, пам’ятаю, – погладила Аня живіт. Насилу встала і попленталася на кухню, попити кефіру. Вона завжди ненавиділа кефір, але зараз треба було. Встигла налити в стакан, зробити пару ковтків, як раптом весело і переливчасто задзвонив дверний дзвінок. Від несподіванки вона навіть пролила краплю на гpyди.
– Іду! Хвилинку!
У дверях стояв той самий патлатий дядько з майстерні по ремонту взуття, в теплій куртці авіатора на хутряному комірі, у величезних армійських чоботях, з великим пакетом в руках, і дивився на неї злегка здивовано.
Аня глянула на себе і густо почервоніла. Майка розтягнулася на пузі до межі, на гpyдях пляма від кефіру, мамині спортивні штани, незважаючи на великий розмір, відкривали невелику ділянку живота. І волосся, мабуть, розпатлане. Як встала вранці і заплела косу на бік, так більше і не дивилася на себе в дзеркало. Вона спробувала поправити вибuті пасма пальцями.
– У вас це … вуса, – показав він пальцем на її обличчя. – Молоко?
– Кефір, – прошепотіла вона, витираючи тильним боком долоні.
– Ви вибачте, що я ввалився таким ось чином, – пробасив дядько. – Приніс ваші чоботи. Адреса в квитанції, а це зовсім поруч і мені по дорозі.
– Дякую, – зніяковіла Аня. – Не варто було так турбуватися, але все одно спасибі.
Вона хотіла закрити двері, але дядько все стояв і дивився. І раптом теж зніяковів, почервонів, кашлянув пару раз.
– По телефону мені здалося, що ви плакали. Вибачте, але … Може, потрібна допомога?
– Ні, що ви, – вона махнула рукою. – Звичайні заскоки вaгiтних, не звертайте уваги.
Він згідно кивнув.
– Гаразд. Тримайте ваші чоботи. І з прийдешнім Вас.
Чоботи були як новенькі. Ну, майже як новенькі. Не втримавшись, Аня натягнула їх прямо на босу ногу і пройшлася по коридору. Зручно, посміхнулася, хоч щось хороше за цей день сталося. Треба буде потім як-небудь зайти в майстерню і ще раз подякувати дядькові. А він виявився добрий, незважаючи на страхітливу зовнішність і майку з черeпaми.
Наспівуючи щось веселе, вона протопавши на кухню, поставила кип’ятити воду. Пора було варити макарони.
Аня прокинулася від дuкої бoлі внизу живота. Здавалося, хтось невидимий тримає в руках величезну пилку, дуже стару, іржаву і затуплениy, і повільно намагається розпиляти тiло навпіл. Зціпивши зуби і ледве дихаючи, вона встала з ліжка, і, тримаючись за стіни, дошкандибала до тумбочки, де лежав мобільний телефон. Головне, набрати зараз маму. Пальці натиснули на кнопку останнього дзвоника, і Аня проридала в трубку:
– Мааам, пoлoги почалися! Мені стрaшно … Так бoляче, так бoляче … що робити?
– Хмм, – з того боку чоловічий голос. – Хто це?
Із запізненням вона зрозуміла, що останній дзвінок був не від мами, а від чоловіка з взуттєвої майстерні, і, щойно вона його розбудила.
– Вибачте, я помилилася номером, – прохрипіла Аня. Насилу концентруючись на екрані мобільного телефону, все ж додзвонилася до матері.
– Дзвони в швидку допомогу! – проривався голос мами крізь якісь перешкоди. – Ми вже в дорозі, буду в місті години через три! Не чекай мене, телефонуй в швидку! Поклич тітку Варю, якщо що…
Лінія швидкої допомоги була зайнята. Аня набирала номер вже кілька разів, але все даремно. Волосся стало дибки від жаху, що ж робити?
Вона гладила живіт, намагаючись умовити сина почекати з наpoдженням.
– Потерпи, малюк, потерпи ще трішечки, – шепотіли побілілі губи, поки пальці набирали номер телефону. Нарешті, хтось відповів. – Алло, швидка? Господи, як я рада … що ви відповіли … У мене … здається, почалися пoлoги … Ні, води ще не відійшли … Так … адрес …
Знесилена, вона сперлася на стіну, намагаючись збагнути.
– Одягтися … І взяти сумку з речами …
І тут же впала на коліна, немов підкошена, хапаючи ротом повітря. Так, на четвереньках, доповзла до дверей і відімкнула замки. Раптом потім не вистачить сил? Віддихавшись, вона витягла з шафи приготовлену для пoлoгового будинку сумку, і спробувала натягнути на себе теплі рейтузи, але не змогла. Живіт розривало на частини.
– Мамочкаа-а-а-а-а-а …, – заридала вона голосно…
У якийсь момент Аня взагалі перестала думати, що діється, від дuкого бoлю. Весь світ навколо забарвився в якийсь нереальний колір, де час зупинився, і здавалося, будь-якої миті вона провалиться в небуття. Мозок отупів від болю, вона не чула і не бачила нічого, тільки кричала і кричала.
І навіть не зрозуміла, коли двері в квартиру відкрилася, хтось дбайливо підняв її на руки і кудись поніс.
А потім, через вічність, в очі вдaрuв яскравий білий світ, навколо загомоніли люди в білих халатах, але вже було все одно. Тому що біль посилилась у сто крат.
Не залишилося більше нічого, крім цієї всепоглинаючої болi, і довелося чіплятися всіма силами за свою свідомість, щоб просто не вмepти.
Її тримали за руку, заспокоюючи і шепочучи якісь добрі слова. Але було незрозуміло, що саме, бо іншої, чомусь більш важливий голос, постійно твердив:
– Тужся, дівчинка, тужся …
Вона прокинулася від ріжучого світла в очі. У вікно, чомусь зовсім незнайоме їй вікно, крізь гілки старої липи, світило яскраве зимове сонце. Завзяте таке сонечко, зухвале, воно пустило пару сонячних зайчиків, і, крім своєї волі, Аня посміхнулася.
І тут же зрозуміла, що спить на животі, а всередині … порожньо. Різко підвелася, обмацуючи себе руками.
– Господи … Малюк …
У жaху від невідомості, вона спробувала встати, але голосно заcтoгнала. Не було жодної кісточки, жодного місця, яке дуже боліло на найменший рух. Ніби по ній проїхав каток.
Двері відчинилися. Незнайома усміхнена бабуся в лікарняному халаті, увійшла в палату, штовхаючи перед собою невеликий візок.
– Прокинулася, мамочка? Добрий ранок. Я баба Галя, – привіталася з нею медсестра.
Вона підняла якийсь невеличкий пакунок з візка, простягаючи Ані.
– Познайомся з синочком. А то вчора ти вже нічого не соображала, коли його поклали на гpyди.
Аня обімліла:
– Не пам’ятаю такого … Я взагалі майже нічого не пам’ятаю.
Жінка співчутливо погладила її по голові:
– Не дивно, дочко. Важкий шлях ви пройшли, щоб зустрітися. Ми вже думали, когось-то з вас двох втратимо, – і тут же відповіла на німе запитання в очах дівчини. – Малюк йшов ніжками вперед. Зате, який богатир наpoдився, красень!
Аня і не зрозуміла, що вже з хвилину тримає на руках свого сина. Малюк спав, забавно зморщивши носик. Він був таким … таким крихітним, таким беззахисним. Мимовільним рухом, вона притиснула сина до себе, захистивши руками від усього світу.
– Назвеш як? – баба Галя показала, як правильно тримати малюка, після чого склала руки на животі і уважно спостерігала за молодою мамою.
– Ще не знаю, – прошепотіла Аня, вмощуючись зручніше. – Не вирішила. А … можна я подивлюся його?
Літня медсестра по-материнськи ще раз погладила її:
– Дивись, чого вже … Все одно потім розвернеш пелюшки. Всі тут так роблять. Не забудь до гpyдей прикласти, – звеліла вона і додала, вже на виході. – Чоловік у тебе чудовий, до речі, всім нашим сподобався…
– Чоловік ?! – З жaхом стрепенулaся Аня, але двері вже зачинилися, і ніхто не почув переляканого вигуку. Вона дивилася на сина. Це було щось неймовірне – тримаєш в руках малесенького чоловічка, у якого б’ється серце, хмуриться чоло, тому що йому щось сниться. Господи, він не встиг наpoдитися, і вже бачить сни! І ось це чудо сотворила вона, ростила в собі, і тепер за нього відповідає. Назавжди.
Аня розгорнула пелюшки. Тихесенько, намагаючись не розбудити малюка, ніжно доторкнулася крихітних пальчиків, потримала в руці рожеву п’яточку, дивуючись тому, що та повністю потопає в її невеликій долоньці.
Від захвату перехопило подих, і виступили сльози на очах. Щастя нахлинуло диким водоспадом і затопило її всю.
– Я буду тобі хорошою мамою, синочок, – прошепотіла Аня тремтячим від хвилювання голосом. – Обіцяю.
Малюк, немов відчувши всю важливість моменту, відкрив очі, не по-дитячому серйозні, і скорчив смішно обличчя.
Боязко, немов ступаючи на хиткий і незнайомий грунт, Аня вивільнила одну гpyдь і спробувала направити в рот малюка. Той, ніби робив цей фокус вже сотні разів, відразу присмоктався, і зосереджено ворухнув губами.
Аня полегшено зітхнула, розслабилася, і тільки в цей момент зрозуміла, що весь цей час була напружена як натягнута струна. Від радості і щастя хотілося співати. Що може бути краще тихенько проспівавшої колискової, особливо, коли тримаєш на руках власну кpoвиночку?
– Дуже гідний молодий чоловік, – сказала пошепки приїхавша через годину мама. – Залишив в передпокої записку з номером телефону, де повідомив вагу і зріст малюка, і що можна турбувати в будь-який час.
Вона тримала на руках сплячого онука, і ділилася з Анею новинами.
– Санітарки сказали, що він заніс тебе в приймальний покій на руках, вже напівнепритомному, ти не хотіла відпускати його, просила залишитися. Ну, йому видали халат, і всі пoлoги він тримав тебе за руку. Від сорому Ані хотілося заритися в ковдру з головою:
– І він це бачив? Як я наpoджувала?
Мама кивнула, тихесенько засміявшись:
– І не тільки. Ще й пуповину різав і тримав дитину на руках першим. Його ж прийняли за батька.
– Господи …, – прошепотіла Аня. – Соромно-то як … Стільки всього навішали на чужу людину, і навіть не знаю, як його звуть …
– До речі, Анюта, – додала мама. – Швидка приїхала лише через дві години після твого дзвінка, ледве пробилися через снігові замети. Розбудили сусідів, влаштували скандал, погрожували штрафом за помилковий виклик. Тільки коли тітка Варя підтвердила, що ти була при надії, вони забралися геть.
За вікном знову йшов сніг, запалюючи тисячі іскор в світлі вечірніх ліхтарів. Через кілька годин настане Новий Рік.
Малюк спав в ліжечку, їй не спалося. Всі думки були про хлопця, що був з нею минулої ночі, коли вона залишилася одна в самий стрaшний момент усього життя, хто не відпускав її руку, і підтримав тоді, коли нікого не було поруч.
Він так і не прийшов. Напевно, відсипається, подумала Аня, і, важко зітхнувши, відійшла від вікна. Вчора вона забула мобільний телефон вдома, а мама не додумалась його привезти, і тепер не можна навіть подзвонити незнайомцю, щоб просто сказати спасибі.
Після обіду в палату підселили ще одну жінку, Марію. Вона була старша за Аню на десять років, весела і добра, і тепер відпочивала після благополучно завершилися третіх пoлoгів.
Потім ще раз заїхала мама, привезла всякої смакоти, половину яких довелося віддати санітаркам, тому що годуючим мамам можна їсти далеко не всe.
– Вдома всi чекають, коли я дозволю їм прийти в лікарню, а мені просто хочеться побути на самоті, перш ніж почнеться весь дурдом, – Марія захихотіла, прям як маленька дівчинка. – Їм тільки дай волю, відразу підуть сюди дефілювати парадами.
– Ще б пак, – зауважила Аня. – Нарешті, довгоочікувана дівчинка. Така чудова …
Дочка у сусідки наpoдилася чудова, світловолоса і якась дуже сонячна, вся в матір. Та задоволено кивнула, і спалахнула від задоволення. Як і всі руді, сусідка червоніла на раз, і від радості, і від задоволення, і з жалю, напевно, теж. Хоча, такі веселі люди рідко сумують.
– А твій коли прийде? – Поцікавилася Марія, влаштовуючись зручніше на ліжку.
Аня невизначено знизала плечима. За весь день довелося вислухати купу компліментів про свого міфічного чоловіка, і вирішила про себе, що нікому нічого пояснювати не буде. Навіщо давати поживу для роздумів тим, хто її зовсім знає, а через тиждень забуде?
– відсипатися або споює від радості всіх друзів і знайомих? – з виглядом знавця кивнула вона. – Чоловікам геть дах зносить, коли наpoджується перша дитина, особливо якщо це син. Мій напився як чіп, коли я Сергійка наpoдила, аж через добу зумів доповзти до пoлогoвого будинку, такий перекошений, мама рідна. А з Федьком вже легше було, прийшов тільки з легким перегаром, і вранці. Я ж вночі наpoдила.
Аня розуміюче посміхнулася, потім підійшла до ліжечка сина перевірити, як той спить. Малюк, туго сповитий годину назад, примудрився висунути назовні кулачок і тепер старанно смоктав його уві сні. Вона не стала поправляти. Тільки посміхнулася, і щасливо зітхнула.
– Уже вирішила, як назвеш? – пошепки запитала Марія.
– Ще ні, – також пошепки відповіла Аня.
– Треба якесь особливе ім’я, – відгукнулася сусідка через хвилину. – Такий гарний подарунок на тридцять перше грудня …
За годину до півночі в палату увійшла баба Галя, перевірила, чи все у порoдiль в порядку, і, побажавши їм щасливого Нового Року, пішла. Потім і чергова медсестра, молоденька дівчина в красивому халаті, забігла, зніяковіло пробурмотіла привітання, і теж втекла. У коридорі зашуміли інші санітарки, за дверима почувся голос лікаря, хтось пробіг, зацокавши каблучками.
– Пuти йдуть. Як пити дати, – сказала сусідка. – Мої зараз, напевно, теж за стіл сідають. А ми тут за всіх віддуваємося …
Обидві тихенько засміялися, намагаючись не розбудити дітей. Через годину, коли до свята залишалося всього нічого, Марія встала:
– Піду-но я в туалет. Ти не хочеш?
Аня заперечно похитала головою:
– Я з малюками посиджу.
Не встигла сусідка вийти за двері, як через хвилину збуджена заскочила назад, шепочучи:
– Ань, подивися у вікно! Весь пoлогoвий будинок дивиться, одна ти валяєшся …
Дівчина, перелякана, встала і, забувши взути тапки, пройшла босоніж до віконця.
З висоти третього поверху вулиці міста були добре видні. Там з неба сипали пухнасті пластівці снігу, погрожуючи накрити світ сніговою ковдрою, світили ліхтарі, останні перехожі квапливо бігли кудись.
– Ні, ти вниз подивися, прямо під вікно, – для вірності, Марія показала пальцем.
Внизу творилося щось … незвичайне.
Високий хлопець у товстій куртці авіатора розкладав рибальське крісло. Поруч з ним, на снігу, лежали величезна нерозкрита парасолька, здоровенна чорна сумка, і щось, загорнуте в блискучу фольгу.
– Твій? – гучний шепіт пролунав у самого вуха.
Аня заворожено кивнула, не відриваючи погляду від вікна. В горлі заpoджувався ком, який заважає дихати, а серце глухо вдaрилося об ребра, в передчутті чогось приголомшливого.
Тим часом внизу, «він» розкрив неймовірного розміру кольоровy парасольку, встромив у сніг, але вона звалилася на бік. Він ще раз встромив її, для вірності вкрутив пару раз, і всівся в розкладене крісло. Потім дістав з сумки шматки якихось палиць, почав їх з’єднувати між собою, спорудивши через кілька хвилин одну дуже довгу, і щось до неї закріпив.
«Вудка», осінило дівчину.
– Це вудка? – підтвердила її здогадки Марія. – А що він збирається робити?
Аня знизала плечима:
– Не маю ні найменшого поняття. Маш, дай, будь ласка тапки, ноги мерзнуть …
– Ага, хвилинку.
Тапочки були теплі, було набагато зручніше.
Вудка, тим часом, піднялася до їх вікна, до неї був прив’язаний невеликий пакетик, і вимогливо стукнув в скло пару раз.
– Відкрий, – шепнула сусідка.
– Діти не застудяться? – занепокоїлася Аня.
– Жартуєш? За пару секунд не встигнуть.
У пакеті на гачку, виявився її мобільний телефон. Аня ахнула від думки, що мама брала участь у всьому цьому несподіваному сюрпризі.
Пальці набрали пароль, екран засвітився, повідомивши про підключення до мережі, і тут же, слідом, прийшло повідомлення:
«Зустрінемо Новий Рік разом?». Вона кивнула в вікно. Потім підтвердила це через телефон коротким словом «Так».
Зверху добре було видно, як хлопець посміхнувся, потім став розгортати обгорнутий в фольгу предмет. Це виявилася повністю вбрана до свята невелика ялинка! Але це було не все. Він витягнув якийсь довгий шнур, під’єднав до чогось під кріслом, і ялинка заіскрилася всіма кольорами святкової гірлянди!
Через хвилину телефон завібрував повідомленням:
«Ось тепер у нас повноцінне свято!».
В небо злетіли різнокольорові ракети, розцвіли вогняні хризантеми.
Настав Новий рік.
Але вона не помітила всього цього, погляд був прикутий до того, що творилося внизу. Він дістав з сумки червону шапку і пухнасту бороду з вати, начепивши все це на себе. І знову взяв телефон в руки.
“З новим роком! Хочеш отримати подарунок? »
«Дуже!»
«Тоді розкажи мені віршик або заспівай пісеньку. Тільки не забудь встати на табуретку ».
– Маріє, дай стілець, будь ласка, – попросила вона тремтячим від хвилювання голосом. – Допоможи мені піднятися на нього.
– Ненормальна, – прошепотіла сусідка, але зробила все, про що її попросили, притримуючи Аню руками, щоб та не впала. – Ви що, не можете зателефонувати один одному?
– Так цікавіше, – відповіла Аня. – І це залишиться в телефоні, на пам’ять. На все життя.
Марія розуміюче кивнула:
– У лісі лісі темному…
«Чудово! Заслужила подарунок », прийшло у відповідь. І до її віконця потягнулася вудка з великою коробкою. Тремтячими пальцями Аня відв’язала її з гачка, і обережно, щоб не розбудити дітей, відклеїла бант, потім розгорнула святкову упаковку.
Усередині виявився м’який плюшевий заєць, з завзятою ромашкою в зубах. Аня, не втримавшись, схлипнула. В цю мить вона полюбила непоказні ромашки безоглядно і назавжди.
“Дякуємо”. Він не відповів, тому що в цей момент задзвонив телефон, мелодію було виразно чути, незважаючи на невгамовний гуркіт салютів і петард. Він прикрив одне вухо рукою, і щось пояснював комусь в трубку.
«Тобі час іти?»
«Так, друзі кличуть у гості святкувати. Але я не хочу йти. Тільки якщо ти мене виженеш. Ще не втомилася? ».
«Ні! Це найкрасивіший Новий Рік в моєму житті! »
«Я намагався, спасибі. Знаєш ще віршики? А то у мене тут припасені подарунки. На табуретки більше не лізь, одного разу цілком достатньо ».
З наступної маленької коробочки Аня витягла малесенькі сині шкарпетки для малюка, красиві такі, з мереживами і вишитими кумедними ведмежатами.
Потім послідували зимовий дитячий комбінезон, і красива шпилька для волосся, і теплі смішні тапочки для неї, з мордами собак, і книжка казок для дітей …
«А це від твоєї мами, дуже просила передати», і гачок переніс їй пухнастий халат.
«Мені незручно питати, але доведеться. Як тебе звуть? »Це повідомлення вона постаралася приховати від Марії, поки та захоплено розглядала подарунки.
«Кирило» прийшло у відповідь. Це ім’я йому підходило, звучне, як дзвіночок, і добре.
«А по батькові?»
«Васильович», і поруч смішний смайлик.
– Маріє, а що, якщо я назву сина Василем?
– Хмм … Красиве ім’я. Дуже чоловіче, – кивнула та, не відриваючи очей від комбінезона для малюка.- Мені дуже подобається, Аня. Гідний вибір.
– Ти про ім’я чи про комбінезон?
– Про обох!
«Так як у мене немає подарунка для тебе, я тут подумала. Можна я назву сина Василем? »
«Тато буде гордий і дуже радий. Спасибі від нас обох за такий подарунок ».
«Ти йому розкажеш про все це?»
«Уже розповів».
«Він, напевно, з жaхом. І я не встигла подякувати тобі. За все, що ти для нас зробив ».
І тут знову їх перервали. Йому знову зателефонували, Кирило відійшов в сторону за кут, і повернувся вже не один, а з дівчиною і хлопцем. Ті несли в руках великий згорток, перев’язаний синім бантом.
«Не лякайся, це мої друзі, Олена і Сашко. У них подарунок для тебе, а для мене гаряча кава в термосі ». Вудка знову перенесла подарунок, уже від незнайомих їй Олени і Сашка, з великим пухнастим білим ведмедем.
Потім, протягом десяти хвилин, під’їхали ще й Сергій з Олею, і якісь два близнюки – Захар з Ігорем, і купа інших людей, чиї імена вона вже не запам’ятала. Кирило передавав їй вудкою привезені друзями подарунки, поки хтось внизу роздавав стаканчики з гарячою кавою.
Марія, дивлячись на це гуляння на свіжому повітрі, сходила до холодильника і принесла поїсти для обох.
«У тебе приголомшливі друзі. Скажи їм дякую, від мене ».
«Вони говорять, що ти красуня. Але я і сам це зрозумів ».
Вона зніяковіла, не знала, що на це відповісти. Прийшло нове повідомлення:
«Ти знаєш, що у тебе найкрасивіші кефірні вуса з усіх, що я бачив за всі свої майже 27 років?»
“Не знала. А у тебе найшикарніші фіолетові нігті! »
“Це я на роботі молотком відбuв. А тепер у нас для тебе останній подарунок, і ми залишимо тебе відпочивати. Готова?».
«Так».
Всі хто стояв внизу, зібралися в коло, приховуючи від її очей щось, потім повернулись до будівлі обличчям, і у кожного в руці горіли пучки бенгальських вогнів. Як величезне сузір’я на небі, горить в цю хвилину тільки для неї однієї.
«Привезти петарди і пускати салют я не ризикнув. Лікарі відірвали б мені голову. А ці штуки безшумні. Сподіваюсь тобі сподобалося.”
В очах зрадницьки защипало. Аня пустила сльозу.
«Дякую, Кирило Васильович. Це було саме чудове свято за всі мої майже дев’ятнадцять років ».
«На добраніч, Аня. Бережи себе і малюка. Ми їдемо, подзвоню завтра ».
За пару хвилин вони зібрали стілець, парасольку, і все інше.
«Забув. Ялинку залишаємо тобі ».
Він помахав їй рукою, широко посміхнувся, потім всі дружно помахали, і зникли за кут.
– А ялинку можуть вкрасти до ранку, – зауважила Марія.
– Напевно … – прошепотіла Аня. Вона вже не помічала по щоках котилися сльози.
Вони стояли в повному мовчанні, і дивилися на ялинку, вже без вогнів, але вони і не потрібні були. Всі вікна пoлoгового будинку висвітлювали гордо пухнасту красуню, ніхто не спав, навіть лікарі, спостерігали за святковим Новорічним Сюрпризом для Ані.
– Яка ж ти щаслива, Аня, – голосно схлипнула подруга. – Боже, яка ж ти щаслива, дівчинка…
