ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

про оборону Бахмута, бойову “стратегію” вагнерівців і “виправдання” російських полонених, а також про мотивацію українських бійців – у матеріалі РБК-Україна.

За 5 років військової служби командир роти 8 полку ССО із позивним “Сімба” пройшов бої у Рубіжному Донецькій області та у населених пунктах Сизе та Болотене на Луганщині під час АТО. Після повномасштабного вторгнення – бої під Ніжином, Бахмутом, Лиманом. Проводив численні операції зі штурму і розвідки на Херсонському і Харківському напрямках. За успішні виконання завдань у 29 років став майором.

РБК-Україна розпитало “Сімбу” про його бойовий досвід, військові операції під Ніжином і Бахмутом, фронтові історії, які найбільше його вразили, а також про власне розуміння поняття героїзму і ставлення до ухилянтів.

– Ваш бойовий шлях розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Чому вирішили піти служити в армію?

– Коли був Майдан, я брав безпосередню участь у цих подіях. Тоді остаточно зрозумів, що хочу йти захищати свою державу. У той час я навчався на програміста у Київській міжрегіональній академії управління персоналом, але вирішив вступити до Військової академії Одеси на факультет десантно-штурмових військ. У 2019-му році отримав диплом і практично одразу прийняв посаду командира кулеметного взводу 95-ї штурмової бригади у Рубіжному Донецької області.

Згодом виконував бойові завдання у населених пунктах Сизе та Болотене Луганської області. У 2020 році після ротації перейшов на службу до Сил спеціальних операцій і потрапив у підрозділ, у якому я й досі.

За час служби отримував численні осколкові поранення, черепно-мозкові травми, безліч контузій, які вже й перерахувати не можу, але всі вони не були критичними і дозволили лишитись в армії.

Служу в одному підрозділі з батьком – він 34 роки в армії. Має позивний “Лев”. Усі ж пам’ятають мультик про “Короля Лева” і його сина Сімбу – мій військовий псевдонім звідти пішов.

Майор “Сімба” пройшов усі гарячі напрямки фронту під час повномасштабної війни (фото надане прес-службою)

– На початку повномасштабного вторгнення ви організували військову операцію з оборони Ніжина. Розкажіть про ті події?

– Я давно розумів, що буде повномасштабне вторгнення. Відреагував на нього доволі спокійно, бо вже був готовий. Коли знайомий скинув посилання на виступ Путіна, я спокійно подивився його, без жодного заклику зібрав речі, прийшов на роботу і почав готуватися до виконання задач. До трьох днів ми вже висунулися на виконання бойового завдання. Особового складу було не дуже багато, я зібрав одну зведену штатну групу в кількості 10 людей і спланувавши певні заходи, які ми маємо виконувати, звернувся до командира частини із планом дій. Він погодив його і ми висунулися в Ніжин Чернігівської області.

Вже доїхавши до Броварів, зрозуміли, що там ведуться бойові дії. Шансів на те, щоб проникнути в Ніжин, у нас було небагато, але ми ризикнули. Завантажили понад 5 тонн різного озброєння, вибухівки і поїхали.

Цікаво, що тоді на трасі ще не було блокпостів, ніхто не розумів, де свої підрозділи, де підрозділи противника. На середині дороги на нас виїхав танк, а з боку стояла колона техніки. Ми подумали, що круто – ми тут не самі і нам буде, чим воювати. Але коли під’їхали ближче, то побачили розпізнавальний знак букву О – російська техніка, яка заходила з Білорусі. Окупанти не зрозуміли, хто ми, бо ми були без розпізнавальних знаків, тому нам вдалося проїхати і потрапити в місто. Потім виявилося, що це була єдина проїзна дорога в Ніжин на той момент.

– Як довго ви перебували у Ніжині і чи вдалося виконати заплановані завдання?

– Наша операція тривала десь з місяць – до 2 квітня. Крім нашого підрозділу, у Ніжині ще була 58-ма бригада і, можливо, 5 чоловіків з руху опору, які захотіли приєднатися до нас. Їх сформував військкомат з цивільних, вони ефективно себе проявили. Поки ми приїхали, їм вже роздали зброю, але в них майже не було боєприпасів. Втім, надалі під час ведення оборони ми здобули багато трофеїв і питання зброї та боєприпасів було закрите, бо “спонсор цієї програми” була російська армія.

Безпосередньо штурму Ніжина не було, їхня ціль була – Київ, і вони околицями проходили до столиці. Вони зовсім не очікували спротиву від цього міста. А з тою кількістю особового складу, який у нас був, нам приходилося не те, що тримати оборону, а здійснювати вогневі нальоти та засідки на 360 градусів. Ми за день могли робити три засідки з трьох різних напрямків і цим противника вводили в оману про кількість особового складу. Вони думали, що нас багато і не хотіли витрачати свої ресурси на те, щоб зайняти місто.

Фактично в Ніжин ми приїхали зі стрілковою зброєю, а вже там воювали проти росіян їхньою – захопленими БТРами, протитанковими гранатометами, мінометами і навіть їхньою артилерією.

 Тобто завдяки вашій операції, ви зменшили силу наступу на Київ?

– Так. Ми проаналізували маршрути руху противника, висунулися в складі чотирьох людей на машині в населений пункт Крути, який був непідконтрольний нашим підрозділом, і з протитанкових мін зробили пастку під мостом через, який проходила вся логістика противника. Підірвавши міст, ми змусили ворога рухатися на 150-180 км далі іншими дорогами, і це їх затримало.

Після Ніжина вже у складі іншого підрозділу нас перекинули на бойові дії у Донецькій області. Ми штурмували позиції і закріплювались на них. Виконували завдання у Щуровому, Ямполі і Лимані – в лісах робили засідки, працювали там до моменту звільнення Лиману від окупантів.

– Ви також брали участь в обороні Бахмута…

–Ми не довго там були. Ми підлаштовуємося під різний тип завдань. Бо в Лимані, Ямполі, коли ти ходиш по лісі у засідках, то ти зустрічаєш мінімум артилерійського вогню і противника. А коли потрапляєш в Бахмут, де якщо 30 секунд немає десь поруч прильоту від артилерії, то ти розумієш, що вже пішов штурм з якогось кварталу. Треба вже бути пильнішими.

Ми мали підрозділ в складі двох груп і активно проводили вогневе ураження мінометним вогнем, тобто були виставлені дві вогневі позиції у самому Бахмуті. Так само застосовували снайперів, співпрацювали з 93-ю бригадою. Часто приходилося допомагати хлопцям заходити на позиції, якщо ці позиції були втрачені, закріпитися на них і тримати оборону.

Щодня була динаміка, “мільйони” артилерійських снарядів. Одна і та сама позиція за день могла двічі переходити від противника під наш контроль.

Ми працювали в Бахмуті протягом місяця. Це був лютий 2023 року. Багато операцій проводили і на околицях. Це Хромове, Васильківка, Трудове, Берхівка і Берхівське водосховище і так далі. Групи були мобільні і завдання – максимально швидкі і гнучкі. Ми не могли як піхота прив’язатися до одної позиції і тримати її. Нам доводилося рухатися по всій лінії бойового зіткнення

 Знаю, що вам вдалося взяти російських військових у полон. Що вони розповідали?

– Загалом ми взяли десь з десяток росіян. Під Ніжином взяли російського капітана. Їхня група чи то відстала, чи заблудилася. Здійснивши на них наліт, з наскоку вдалося знищити дві броньовані машини і взяти три людини з особового складу в полон.

Те, що вони говорили в 2022 році і зараз, – кардинально різні речі. На початку казали, що нічого не знають, що приїхали сюди на навчання. Це була заїжджена методичка, але кожен з них конкретно знав, з яким завданням сюди приїхав.

Офіцер, якого ми взяли в полон, протягом тижня намагався довести, що він не знає як тут опинився. Просив його відпустити додому і обіцяв, що більше ніколи не приїде. Через два тижні ми його передали до своєї військової частини і там вже виявилося багато цікавих речей, які розголошувати не можу… А вже ті росіяни, які зараз потрапляють у полон, не хочуть говорити, вони розуміють, що це їхня “кінцева станція”.

Це настільки зазомбовані люди, що просто немає ніякого сенсу з ними говорити. Зараз російські полонені – це просто обмінний фонд, щоб забрати наших хлопців додому.

– Чи дійсно полонені росіяни бояться повертатись в РФ?

– Так і є. Маємо багато відеопідтверджень і радіоперехватів їхніх розмов, які це підтверджують. Найжорсткіше, що я чув – це було ПВК “Вагнер” на Донецькому напрямку, коли ми тримали оборону Бахмуту. У цих бійців взагалі не було варіантів – їх налаштовували, що вони йдуть до кінця, назад дороги немає – або він закріплюється на позиції, або він не повертається взагалі. Не розкриватиму усі моменти їхнього спілкування зі своїм командуванням, але людського там нічого не було.

Також було таке, що половина з них – хворі на гепатит, половина – засуджених за найважчими статтями, тому вагнерівцям – їм, що туди, що сюди – це втрачені люди були. Вони вже змирилися зі своєю смертю, навіть ще не приїхавши в Україну. Єдина мотивація у вагнерівців – це можлива амністія і якесь мінімальне грошове забезпечення.

– А якщо порівняти вагнерівців з іншими підрозділами російської армії, то вони дійсно сильніші?

– Той “непереможний” “Вагнер”, про який говорять росіяни, сьогодні розкиданий по всіх частинках білого світу. Вони ховаються від своїх же. Що зміг “Вагнер” зробити, це “покласти” більш як 50 тисяч свого особового складу за два квартали у Бахмуті. Про яку міць і силу підрозділу ми говоримо? Але сила залякування і те, що людині вже немає чого втрачати, зіграло свою роль.

На фронті кожного дня відбувається дуже багато вражаючих подій. Поділіться історією, яка найбільше вам запам‘яталась.

– Не прив’язуватимуся до конкретних підрозділів, щоб не розголошувати дані. Перед нами стояло завдання проведення розвідки. Ми виявили колону противника із трьох “тигрів” – це броньовані машини і їхніх спецпідрозділів. Ми пропустили їх в одну сторону, а їхній маршрут пролягав через тил від самого Ямполя до Лиману. Зробили їм вогневу засідку, після чого вдалося вразити всі три машини разом з особовим складом.

Цікаво, що коли ми відійшли на безпечну відстань на 1-2 кілометри, підняли коптер і чекали, коли за ними прибуде евакуація. Як приїхав ще один “тигр” на евакуацію і 4 людини особового складу нам вдалося знищити і цю техніку, і військових. Після цього ми ще довго чекали, але туди вже більше ніхто не приїжджав. В інтернеті гуляло багато фотографій тих підбитих “тигрів”. Техніку, яка залишилася більш-менш цілою, ми забрали в наші підрозділи.

Ми тоді втрат не зазнали. Виконали все згідно з процедурою. Як правило, воно так і відбувається, коли це підготовлена засідка. Коли сплановані чіткі дії – втрат не повинно бути, але це війна і ситуація може повернутися у будь-який момент.

Ще була історія вже менш весела, але мені запам’яталася. Хлопці виконували завдання і зайшли на мінне поле. Вся підгрупа підірвалась. Протипіхотні міни ОЗМ-72 залишають мало шансів, щоб вціліти. Тому було дуже багато поранених, один боєць загинув. Почувши радіозв’язок між ними, ми ухвалили рішення висунутись на евакуацію і допомогти хлопцям.

Перша машина, яку ми відправили на евакуацію, підірвалася на протитанковій міні. Оскільки вона була броньована, то особовий склад вцілів, але сама машина була знищена. Евакуацію не було чим проводити. Я знав особисто багатьох цих бійців, тому вирішив взяти з собою медика і висунутися особистою легковою машиною до них. Нам вдалося протягом 3 годин витягнути повністю весь особовий склад (кількість бійців не можемо розголошувати, аби ворог не розумів складу підрозділів – Ред.). Бійцям, які були в важкому стані, своєчасно надали медичну допомогу, вони вижили.

– Які завдання ваш підрозділ виконує зараз, звичайно, якщо можна про це розповідати?

– Ми виконуємо ряд комплексних і універсальних задач. Ми заточені під будь-яку роботу – під розвідку, здійснення засідок, нальотів, інженерні заходи, під прикриття, під десантування. Це універсальний підрозділ, який може виконувати будь-які завдання як на воді, так на землі, так і в повітрі.

Під кожне завдання ми проводимо планування. Воно відбувається на двох рівнях. Загальне планування робить штаб і ставить нам завдання, а вже після цього відбувається планування нашої групи. Планування здійснюється відповідно до всіх процедур НАТО. Ми розглядаємо всі сценарії, які можуть бути, а тоді переходимо до матеріального – яке озброєння ми беремо на завдання, чи потрібні безпілотні системи і так далі.

– Є твердження, що героїзм солдата – це помилка керівництва. Погоджуєтесь з цим? І що для вас означає героїзм?

– Помилки командирів були, є і вони будуть, бо це війна. Ми не можемо бути роботами і ухвалювати завжди правильні рішення. Я знаю багато бійців, які є справжніми героями і роблять героїчні вчинки, не зважаючи на командирів.

Але треба розібратися, що таке сам аспект героя? Людина, яка не залишила тебе пораненим на полі бою і до кінця з тобою пробула, втримала противника і вам вдалося вирватися – він герой? Для мене так, але чи для всіх? Різні вчинки можна вважати героїчними. Не обов’язково знищити 20 тисяч танків, щоб стати героєм. Іноді достатньо ухвалити вольове рішення і лишитися, щоб надати своєчасну допомогу.

Ми мали ситуацію, коли один із моїх побратимів загинув в стрілецькому бою і залишився на позиції, яку зайняв противник. Для мене було принципово його забрати. Я сказав своїм хлопцям, що нікого не змушую, бо розумію всі ризики операції, але я евакуйовуватиму побратима. Побачив по очах, що багато хто зрозумів, на що ми підписуємося і куди йдемо.

Крім моїх хлопців, приїхав ще один підрозділ, щоб йти з нами. Ми здійснили успішну операцію, знищили ворога, забрали тіло побратима. Ми були переконані, що він загинув. А під час евакуації, він почав стогнати – ми одразу надали допомогу. Але, на жаль, через тиждень він помер у лікарні.

– Як ви проживаєте втрати побратимів?

– Коли ти в цьому постійно живеш, то починаєш ставися з розумінням, бо завтра сам можеш бути на їхньому місці. Але пам’ять про полеглих нікуди не дівається. Кожного загиблого вшановуємо. Ми згадуємо їх на день народження, роковини загибелі, спілкуємось із їхніми родичами. Буквально два тижні назад ми вітали з ювілеєм батька нашого загиблого хлопця.

– Що скажете про рівень мотивації в армії зараз, чи дійсно він знизився?

– Є деякий особовий склад, який невмотивований. Це нормально, бо якби всі люди сказали, ми дуже хочемо воювати, я б подумав, що це щось ненормальне. У нашому підрозділі кожна людина розуміє, для чого вона тут і які задачі має виконувати, які ризики це все несе за собою.

Люди, які зараз невмотивовані, мають поставити собі запитання – для чого вони тут. Раз вони вже в армії, потрібно щось міняти в своїй голові, більше тренуватись і готуватись. Командирам треба говорити зі своїм особовим складом. Коли люди чують за собою підтримку командирів, вони завжди знаходять мотивацію.

– Які бійці ви б хотіли, щоб приходили у ваш підрозділ?

– Це не повинна бути людина з певними фізичними параметрами, це зовсім неважливо. Ми проводимо відбір як в частині, так само і в своєму підрозділі. Людина, яка пройшла базову перевірку в частині – фізичну підготовку, психологічні і медичні тести, вона потрапляє до нас в підрозділ на співбесіду, потім перевіряємо фізичні навантаження і дивимося на нервову систему людини. Найголовніше – мотивація і більш-менш адекватна фізична підготовка, стійкі моральні якості. А все інше – людина здобуває безпосередньо в підрозділі.

Якщо колектив приймає людину на службу, то різноманітні курси, обмін досвідом, підготовка, забезпечення – все лягає на наші руки.

– У суспільстві часто виникають суперечки, чи варто тягнути людину на фронт, якщо вона панічно боїться і не хоче воювати?

– От ми запитуємо чоловіка, який живе з дружиною і дітьми, кожні вихідні їздить на ставок купатися, чи він готовий йти вмирати. Давайте тоді проведемо паралель і запитаємо військових на фронті, може вони також там не хочуть бути. Так доведеться 80% людей забрати з армії. Тоді, що ми будемо з росіянами в Буковелі пити каву? Тому тут питання у свідомості громадян. Якщо він не може воювати – це інше питання. Є ряд випадків, коли людина може отримати бронь від мобілізації.

На жаль, я спостерігаю, що чоловічий фактор в багатьох десь пропав. А в тих, кого він є, то вони вже на фронті. Ні, я не вважаю, що всі поголовно чоловіки мають воювати. У кожного є свої обов’язки. Нам потрібні і поліцейські, і пожежники, і медики. Але коли людина несвідома і відмовляється, ховається, тікає через Тису, де шансів загинути втричі більше, то яке може бути до неї ставлення?

– Чи допомагають вам зараз волонтери? Не знизився рівень підтримки?

– Волонтери – то золоті люди, яких нічого не просиш, а вони самі приїжджають і тобі допомагають. У нас є постійні волонтери, які працюють з нами з 2014 року. Але саме збори важко перекрити. Їх просто зараз дуже багато…

У мене був досвід збору на один тепловізійний дрон. Протягом місяця ми зібрали 60 тисяч гривень, при його ціні 230 тисяч. Після цього у мене абсолютно пропало бажання займатися подібними зборами. Ми з хлопцями самі скидалися з зарплати, а ще – моя мама, дружина і всі знайомі. На тому мої збори закінчилися.

На фронті дрони і машини – це розхідний матеріал, тому потрібні завжди. Дрони мають властивість падати, машини – ламатися, або горіти. Особисто в мене вже третя машина з початку ротації. Перша розбилася об БТР, друга – пряме попадання з танку. Це було біля Григорівки, я приїхав на КПП до хлопців із сусіднього підрозділу, вийшов з машини і через 30 секунд пряме попадання в авто. Там лише колеса і рама лишилися. На цю машину збирали 4 місяці, а вона за 30 секунд стала попелом. Зараз третє авто ще на ходу і надіюся, що ще послужить.

– Як вашу службу сприймають близькі, чи не вмовляють піти з армії?

– Дружина постійно має поганий настрій. Ми за два роки спільного життя побули разом чотири місяці. З мамою з початку повномасштабного вторгнення я бачився разів з 10. Дорікання якихось від дружини і мами немає. Їм важко, але вони цінують мою роботу, цінують мене, підтримують. Це найважливіше, що може бути в сім’ї.

– Розумію, що до перемоги ще далеко, але чи думали ви, чим будете займатись після війни?

– Ця перемога для мене вже ніколи не буде солодкою, на війні я втратив багато своїх побратимів. Навіть після її закінчення я продовжу виконувати свої обов’язки в армії, готуватиму свій підрозділ і нарощуватиму свою силу, бо не вірю в чесність та справедливість Росії. Я хочу в черговий раз бути готовим до нападу. Тому я хотів би лишитись на тому місці, де я зараз. І якщо мої знання та досвід зможуть допомогти іншим людям зберегти своє життя і завдавати збитків противнику, то я, певно, віддам перевагу тому, щоб лишитися в армії.