Мама допомогла нам нерухомість купити, а тепер вважає, що має право у нас жити. Але кому ж це сподобається
Мама залишила нас з батьком, коли ми підлітками були. А тато пив, йому до нас діла не було. Ми почувались покинутими. Досі згадую, як я плакала, коли ненька дзвонила, благала її повернутися. А молодший брат взагалі почав дивно поводитись, замкнувся в собі.
В 12 років я мусила подорослішати саме тому, що мама поїхала. В мене вибору не залишалось.Самотужки прибирала, прала, готувала. Татові було байдуже що ми їмо і як вдягнені. Щастя що ненька гроші висилала, і хоч ми могли придбати все необхідне.
Та якби ж то мама їхала заради нас, аби заробити. Все було дещо інакше. Вона остаточно розчарувалась у своєму шлюбі і вірила, що варта кращого. За цим і поїхала. Мало не відразу знайшла там кавалера. А всього за два роки почала жити з якимось італійцем. А потім і розлучилась.
Тато казився через усе це і свою злість на нас зривав. Коли братові виповнилося 15 він закінчив 9 клас і я вирішила, що час нам обидвом покинути рідний дім. Врешті я вступила до інституту, а його в технікум віддала. Мама висилала кошти, аби ми квартиру могли знімати.
Усе на світі ненька компенсувала грошима. Вона вважала, що цього достатньо. Проте ніколи навіть не пропонувала нас забрати. Згодом я вивчилась, знайшла роботу. А тоді й свого Романа зустріла. Ми вирішили побратися. А ненька запропонувала купити нам квартиру. Гроші ми взяли, лишень за них побудували гарний будинок.
Потім мама і братові житло купила.
Я ніколи не звинувачувала маму, проте й не дякувала за все. Адже вважала, що вона нам винна, за все те, що ми пережили. За всі ці роки вона лишень чотири рази приїжджала. Повірте, якби я мала вибір: гроші чи мама поруч, неодмінно обрала б останнє.
Зараз і в мене, вже власні діти, котрих я б нізащо не покинула. Брат також має дружину і доньку. І ось нещодавно мама зателефонувала мені:
– Я хочу повертатися додому!
– Як? А що твій Джовані про це думає?
– Він мене покинув, іншу знайшов.
– Але що ти тут робитимеш? Треба ж квартиру купити.
– Ти ж знаєш, останні п’ять років я не працювала. Не думала, що все так буде.
– То знайди роботу!
– Зараз українок багато в Італії, місць нема, а платять копійки. Я краще з вами житиму.
– Де?
– В тебе, або в брата. Це ж я вам гроші на житло дала – не виженете!
Я не знала, що на це казати, адже ми фактично чужі люди. Я не хочу, щоб мама з нами жила, а брат стовідсотково відмовиться. Не знаю, як бути? Днями ненька приїде. Ще на кілька днів я її прийму, але надалі бути з ній в одній хаті не хочу.
Порадьте, що мені робити?
