Мама моя тут, вдома, зараз часто хворіє, а я не маю права залишати Німеччину більш ніж на 3 тижні в рік, і так страшно, що я можу дізнатися про її смерть просто з телефонного дзвінка і, можливо, навіт
Звуть мене Олена, зараз мені 38 років. Постійно я живу в Німеччині, а зараз приїхала до рідних в гості. Не знаю, чесно кажучи, навіщо зібралася написати цю сповідь. Навіть не знаю, що хочу написати. Напевно, просто про своє життя.
Я поїхала в Німеччину 10 років тому. Поїхала від нашого жахливого життя, в якому доводилося працювати «човником» разом з чоловіком, тому що моя професія інженера була нікому не потрібна, а за його професію фрезерувальника місяцями нічого не платили.
Потрібно було на щось жити. І тут я зрозуміла, що у мене є можливість виїхати (не хочу зараз писати на яких саме підставах), а там, я знала, можна хоч якось жити, нехай навіть на соціальну допомогу перших порах.
І ось, коли син закінчив початкову школу, я здійснила свій план.
Німеччина зустріла нас не погано, не добре. Як всіх. Далі стареньку квартиру купила, допомога на прожиття і почала відвідувати курси мови.
Так ми і жили. Закінчили мовні курси, пішли на курси перекваліфікації. Пробували працювати, але це невигідно, ніж жити на соціальну допомогу, а через пару років назад у нас народився другий син.
Чоловік здався і запив. Я продовжую періодично шукати роботу, щоб ще раз переконатися, який сенс від цього мало. Але, правда, є надія, що діти будуть жити по-іншому.
Старший син Іван (йому зараз 19 років) закінчив загальноосвітню школу і вступив до коледжу, тобто отримує справжню німецьку освіту. Наймає квартиру, тому що коледж знаходиться в передмісті Лейпцига.
У чому моя сповідь? Так в різному. По-перше, мій молодший син Дені абсолютно не знає української мови, АБСОЛЮТНО, а значить років через 10 він абсолютно забуде, звідки він родом.
По-друге, мама моя тут, вдома, зараз часто хворіє, а я не маю права залишати Німеччину більш ніж на 3 тижні в рік, і так страшно, що я можу дізнатися про її смерть просто з телефонного дзвінка і, можливо, навіть не побачу її більше.
По-третє, я вже звикла, що і там мій будинок і іноді сама лякаюся такому життю.
Я не скаржуся, ми живемо в чомусь краще, ніж жили б тут. У Німеччині, безумовно, більше зручностей, але точно менше душевності, менше тепла.
Наприклад, якщо дитина захворіла, лікар не приходить додому, а потрібно якось дістатися самим і в лікарні вас спочатку прийме не людина, а комп’ютер.
Але якість лікування краще там, втім, як і ціна.
У мене все нормально. Але біда в тому, що я розриваюся, хочу жити одночасно і там і тут.
Я не прошу робити ніяких висновків з цієї розповіді. Зрозумійте, я не говорю: їдьте – там краще, або – не їдьте, помрете від туги. Просто розповіла.
