“Мама згнітивши серце придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка. Я тепер часто згадую цю історію”
Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж, і лікарі заборонили їй наpoджувати. Лікарів мама не послухалася, на свій стpах і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім в перший раз з’явилася в жiночій консyльтації.
Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра не чаяли в мені душі, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!
Мама починала працювати дуже рано і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий садoк. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, керували одні і ті ж водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і чекала наступного трамвая.
Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а так як жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама згнітивши серце придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.
У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжaxливішими в житті. Вона металася по напівпорожніх трамваях, щоб побачити, увійшов я в хвіртку або ще повзу, замотаний в шубку з шарфиком, валянки і шапку.
Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я ховався за хвірткою садка. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий сад. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такій дивній закономірності. Головне, що її серце було спокійно за мене.
Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу, і раптом вагоновожата покликала мене: «Привіт, малюк! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка?»
Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинку свого садка, я згадую цей маленький епізод свого життя, і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай, заради спокою абсолютно незнайомої їй людини!
