Мати Надії сама ростила двох дітей. Батько просто пішов з сім'ї, коли Надія була ще малою. Пішов батько з сім'ї дуже негарно, вивіз з дому майже всі свої речі, і навіть не залишив адреси.
– А зараз, як вже виявилося, то мій рідний батько людина зовсім вже й не така погана, – стала мені якось розповідати подруга Надія. –
Принаймні, зовсім не така недобра вже дуже, як мені доводили так багато років поспіль. Не розумію, чому я не повинна з ним
спілкуватися? Ми рідня, найближчі люди, можна так сказати. Зрештою, ображатися на те, що було майже 30 років тому, в далекому
минулому – нерозумно буде зовсім з моєї сторони. Я ж вже сама давно доросла людина.
Надію з сестричкою мати ростила одна лише. Батько просто пішов з сім’ї, коли Надія була ще малою, їй тоді було всього 5 років, а
сестрі не було і одного року, була ще зовсім малим дитям. Пішов батько з сім’ї дуже негарно, вивіз з дому майже всі свої речі, і навіть не
залишив адреси.
Як жити без батька і взагалі будь-якої допомоги – це окрема історія, навіть говорити про не хочеться. Мати все життя працювала і
старалася одна для двох дітей, працювала вона постійно на двох роботах, щоб одягнути і прогодувати свою маленьку сім’ю, що їй
вдавалося дуже непросто. Жили мати з двома дітьми з копійки на копійку. Обідали в садку і в школі, з одягу усі трьох носили те, що люди віддадуть, доношували один за одним речі. Від аліментів татусь бігав, як міг. Кілька разів вголос відмовлявся від дочок, говорив,
що не його.
І, хоча мати по можливості намагалася відгородити дітей від усього цього, вони все одно багато чого бачили і розуміли вже добре, з
дитячим інтересом підслуховуючи розмови між дорослими. Особливо старша донька, Надія. З дитинства вона не раз на власні вуха
чула, що батькові не потрібна, у нього інша сім’я, інша дитина. І, звичайно, мріяла – ось виросте, вивчиться, прийде до тата вся така
доросла, гарна, багата – і той, безумовно, зрозуміє, що втратив, і засипле словами каяття.
Мати Надії у свій час викреслила цю людину зі свого життя раз і назавжди. Погано про нього дітям не говорила зовсім нічого, проте всі
розмови і запитання дівчаток на цю тему закінчувала відразу, навіть не починавши, адже ніхто не хотів, щом мама сумувала, тому усі,
без виключення, намагалися оминати цю тему.
Все життя мати Надії прожила одна, ростила своїх дітей, обом дала непогану освіту. Дівчата вийшли заміж, народили своїх дітей.
Молодша з сім’єю живе в Америці, Надія з двома дітьми і чоловіком – в столиці, поруч зі своєю матір’ю.
І ось захотіла якосб Надя зараз знайти рідного тата.
Все життя жила і не думала про нього, а тут прийшла така думка.
Просто хотіла подивитися в очі, показати, що і без нього виросли вони з сестрою прекрасними людьми. Як в тих дитячих мріях – щоб
зрозумів, що втратив.
Захотіла – і знайшла, благо, знайти людину в наш час зовсім не проблема.
На її подив, батько зовсім не справляв поганого враження.
Цікавий чоловік 70-ти років, приємний в спілкуванні, розумний, начитаний, вільно користується інтернетом, має свій погляд на речі.
Зустрілися один раз, другий, третій – і чим далі, тим більше це спілкування затягує. Надія навіть не очікувала такого. З батьком Надія
має багато спільного. З ним легко і приємно, вони розуміють один одного з пів слова. З мамою зовсім не так. У неї важкий характер, а з
віком все тільки погіршується. Від неї Надія чує одну критику і ретельно зважує кожне сказане їй слово, і після години спілкування з
мамою вона – як лимон без соку. З батьком Надія просто відпочиває душею.
Батько познайомив доньку зі своєю сім’єю – сином дружини від першого шлюбу, якого виростив як свого, і своєю дочкою. І Надія
раптом відчула себе в центрі великої дружної родини. Чесно кажучи, їй все життя не вистачало такого спілкування. Буквально за кілька
місяців стали дружити вони сім’ями так, що вже й не уявляють, як жили до цього.
І все б нічого, тільки сама Надія почувається таки трішки зрадницею по відношенню до сестри і матері. Ті і чути про батька не хочуть ні
слова.
– Чому ти так себе ведеш, чому робиш такий вибір, – обурюється по телефону сестра. – Навіщо він тобі потрібен? Швидко ти забула, як
вівсянку ми размочували, як з валянок в босоніжки перелазили, і як пів класу сміялися над твоїм дірявим портфелем, з якого ручки
сипалися. Тоді тобі це дрібницею такою не здавалася! Запитай у свого рідного батька, де він був у той рік, а? І чому не міг дочкам хоч
одні на двох гумові чоботи купити? Син його, якого він “як свого” виростив, цікаво, теж на вівсянці сидів і в валянках по калюжах в школу
ходив? Ти запитай, запитай! Навіщо ти взагалі стали сама його шукати, я не розумію. Він тебе не шукав, копійки не дав, з днем
народження не привітав жодного разу. Ти – не розумна жінка, ось і все. Слухай, а може, ти отримати щось хочеш з нього? Спадщина?
Ні? Ну тоді точно нерозумна.
Чесно, ні про яку спадщину Надія і не думає, і не знає навіть, чи є у батька щось за душею. Здається, живе він в квартирі дружини, так
це все і не важливо. Справа зовсім не в цьому.
Матері Надія і взагалі не говорить про те, що знайшла батька і спілкується. І боїться, що діти проговоряться, куди і до кого їздили в
неділю.
Що з мамою буде, сумно навіть собі уявити.
Та й самій собі Надія пояснити не може пояснити, чому у неї такі почуття до свого батька рідного – після всього, що було в їх житті. Ще
пів року тому вона сама б в таке не повірила.
– Ну ти ж розумієш, я не міг вам особливо допомагати вам! – сказав якось батько. – У мене теж було двоє дітей. І на зарплату
звичайного робітника на заводі не пошикуєш.
І навіть після цих слів Надія чомусь не може ображатися на батька. Він же їй рідний. Але сказати мамі не наважується нічого. Навіть не
знає, кого обрати між своїми батьками.
Ukrainians.Today
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
