Ми рівно рік шукали підхід до усиновленої дочки. Куди ми тільки не звертались! І тут ми почали помічати, що з дому пропадають гроші. Дівчинка їх виносила, але не це було найгірше, коли ми дізнались д
У нас з чоловіком дуже красива історія кохання. Ми познайомилися в порту за тисячі кілометрів від нашого дому. Я працювала офіціанткою на лайнері, а він був механіком на іншому кораблі. Так співпало, що ми зупинилися в одному місті і відпочивали в одному ресторанчику. Я була з подругою, і ми весело відзначали наш вихід на сушу. Почувши рідну мову, мій майбутній чоловік підійшов до нас, щоб познайомитися. В ході розмови з’ясувалося, що ми родом з одного міста. Нас тішило, що ми на іншому кінці землі зустріли своїх земляків. Разом ми провели три дні і потім вирушили кожен у своєму напрямку.
Були рідкісні дзвінки. І ось через два роки ми зустрілися знову. Я вже змінила роботу і жила вдома, а механік морського судна приїхав провідати рідню. Ми зустрілися, і вже через два тижні одружилися. Ще п’ять років я чекала чоловіка з рейсів, я дуже сумувала за коханим і ми вирішили, аби я не була одно завести дитину. Три роки у нас не виходило, а потім спеціалісти нам повідомили, що чоловік не може мати дітей. Ми довго сумнівалися, але все ж вирішили, що чоловік знайде роботу на суші, і ми усиновимо дитини.
Дуже багато часу і сил ми витратили на оформлення всіх потрібних документів. Я не буду описувати цей складний і тривалий період, це окрема історія. І ось нам дали дозвіл, ми пройшли всі необхідні процедури і забрали додому дочку. Дівчинці було вісім років, три роки тому її рідних батьків позбавили батьківських прав.
Дуже нелегко нам дався період адаптації. Дівчинка була привчена до чистоти та гігієни. Але найдивнішим для мене був той факт, що дитина була не привченою до теплого вираження почуттів. Коли я хотіла обійняти її, вона знічувалась і тікала. Зате в школі вона постійно діставала інших дітей. Чоловік мало не щотижня ходив до школи. Він ніколи не говорив і кривого слова дівчинці, завжди намагався встати на її сторону. Ми шукали підхід до важкої дитині, рік працювали з кращими психологами. Але безрезультатно.
Потім ми почали помічати, як з будинку пропадають гроші. Пізніше з’ясувалося, що рідна мати знайшла її і дочка відносила всі гроші їй. Почалися довгі переговори з тією жінкою, спроби пояснити, що ми хочемо кращого майбутнього для дитини. Але у таких, як ота матуся немає моралі. Все скінчилося тоді, коли дівчинка винесла гроші і дуже велику суму і заявила, що хоче, аби нас не стало і її повернули матері. Ми здалися і відмовилися від неї.
Нам дуже важко далося це рішення, але складніше нам ще від того, що всі родичі і знайомі засуджують нас. Вважають безвідповідальними і нагадують зайвий раз, що дитина це не іграшка. Я б з радістю стала мамою цій дівчинці, але їй це не було потрібним. Як тепер це все пережити не знаю. Я картаю себе, що не впоралася. Напевно, тому Бог і не дав нам дітей, погана з мене вийшла мама. Не знаю, що я хочу почути. Підтримайте мене, будь ласка. Тільки не засуджуйте, цього мені і в реальному житті вистачає.
Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
