ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Я поїхала на заробітки в Італію, коли мені було 48 років. Вже довгих 10 років Рим став моїм другим домом. Нещодавно я була у
відпустці в Україні, повернулася на роботу дуже засмученою, бо зрозуміла, що вдома для мене місця немає. Про це мене
попереджали подруги-заробітчанки, навіть різні історії, як приклад, розповідали, але я не могла повірити, що стану непотрібною своїм
дітям.
Багато років тому чоловік покинув мене з двома малими дітьми і йому було не цікаво, як я роститиму одна наших синів. Він поїхав з
нашого села і за весь час він навіть жодного разу не прислав ні аліментів, ні подарунків дітям. Але я справилася, виростила синів, дала
їм освіту. А коли молодший одружився, то я вирішила їм все залишити і поїхати на заробітки.
В Римі була моя сусідка, то ж вона відразу знайшла мені роботу, за що я їй дуже вдячна. Перша моя робота була в однієї літньої
італійки, зараз її вже немає, але я її надовго запам’ятаю. Карла, в свої тоді 92 роки, говорила мені речі, які я починаю розуміти лише
зараз.

Наші жінки як живуть? Кинув чоловік – вони все тягнуть на собі, щоб довести, мовляв, я без нього не пропала. А в Італії не так, чоловіки
бояться навіть заговорити про розлучення, тут закон повністю на стороні жінки.
А діти? Та наші жінки до кінця життя вважають своїм святим обов’язком допомагати дітям, тягнуть, поки можуть, як не грошима
підсоблюють, то продуктами з села, але від свого святого обов’язку «віддати все найкраще дітям» не відмовляються ні при яких
обставинах. А у них не так. В Італії виросла дитина – і давай, йди на свої хліби. Там діти вважають своїм обов’язком допомагати
батькам.
Але тоді я ще не розуміла, що хоче сказати мені Карла. Я приїхала з конкретною метою – заробити дітям на житло. Планувала
старшому синові купити квартиру, а молодшого лишити в селі біля себе, але для цього потрібно було відбудувати наш будинок.
За професією я бухгалтер, то ж я швидко порахувала, скільки мені треба тут пробути, щоб реалізувати свій план. В кінці кожного місяця
зарплату мені видавав син Карли а я ділила її на дві частини і чемно відправляла бусом в Україну. Собі інколи залишала якихось 50
євро на дрібні витрати, але це було не часто. Я жила з Карлою, то ж майже усім я була забезпечена.
– Софіє, – повчала мене вечорами Карла. – Ти вже з чоловіком помилку зробила – відпустила його і все тягла на собі, то хоч з дітьми не
роби помилки. Вони дорослі і самі мають собі давати раду, а ти – живи для себе.
Через три роки мудрої Карли не стало. Я щиро сумувала за нею, за ці роки вона стала мені, як мама. Потім прийшлося шукати іншу
роботу, за цей час я змінила майже десять італійських сімей. У кожної були свої звичаї, але наших звичаїв ніхто з них зрозуміти не міг.
Коли наші жінки показували італійцям, які величезні будинки вони зводять в Україні на гроші, зароблені у них, ті лише розводили
руками, мовляв, навіщо такі палаци. «Для дітей, щоб хоч вони жили краще, ніж ми», – пояснювали наші дівчата, але нашим італійським
сеньйорам зрозуміти це було не під силу.
Додому я приїжджала рідко, всього кілька разів, влітку, на тиждень-два і назад. Душа тішилася, бо сини гроші по вітру не пускали,
вкладали в справу. Старший син купив, як і планувалося, квартиру, велику, трикімнатну, а молодший – так розбудував нашу хату, що
коли я приїхала, то не впізнала.
Але в ті короткі приїзди я не встигла розгледіти, якою плачевною насправді є моя ситуація. Очі мені відкрилися, коли я минулого року
приїхала додому. От тоді і відкрилося істинне відношення синів і невісток до мене. В своєму домі я була чужою, а невістка поводила
себе так, ніби вона тут господиня.
У старшого сина вдома мене теж приймали без особливої радості, невістка на свята накрила стіл, запросила сватів, коло своєї мами
бігала, як коло писаного яйця, а до мене за столом мало що і говорила.
Коли я поверталася в Італію, мене навіть ніхто не проводжав, я тихенько зібрала свої речі і поїхала. Таке враження, що саме цього
вони і чекали. Всю дорогу назад я згадувала слова Карли і тільки тепер до мене почав доходити їх зміст.
Весь рік я працювала, як завжди, але гроші перестала висилати. Сини швидко це помітили, стали частіше мені дзвонити, питати, як у
мене справи. Я їм кажу, що все добре, але цього року не приїду через ситуацію, що склалася в світі. Але навіть і якби не ця причина, я б
все одно не поїхала. Не хочу, адже вдома я почуваюся самотньою і непотрібною.
А нещодавно на вулиці я зустріла сина Карли – Альберто. Він дуже зрадів, коли мене побачив, сказав, що став вдівцем і вже три роки
живе сам. У нас зав’язалося спілкування, коли у мене вихідні, ми завжди ходимо кудись разом. А нещодавно він запропонував мені,
щоб я переїжджала до нього. Я ще думаю, але, можливо, навіть відповім йому згодою. А що – вдома я не потрібна. Треба ж хоч колись
подумати і про себе.
Фото ілюстративне – leboard

Джерело