Нещодавно Ірина Михайлівна до нотаріуса ходила, але він її не обнадіяв: - На жаль, порадувати вас нічим не можу. Все своє майно ваш син переписав на свою дружину, вам навіть гривні не залишив.
– Я вже навіть на днях і до юриста сама ходила, – розповідає 65-річна Ірина Михайлівна. – Він сказав мені, на жаль, не маю чим вас
обнадіяти, ваш син все своє нерухоме майно переписав на свою дружину, тепер успадковувати нічого вам. Змиріться, каже, спробуйте
поговорити з невісткою, єдиний варіант, що вона поділиться з вами чимось добровільно. Ага, поділиться така, як же. Вона просто
сміється з цієї ситуації, що склалася. Ми з нею чужі люди, і з самого початку так було. А син – зрадник. Пустив свою рідну матір на
старості років по світу.
Сина Ірини Михайлівни не стало недавно. Було йому всього лише 40 років. Близько десяти років тому так само пішов його батько,
колишній чоловік Ірини Михайлівни, з яким вони розлучилися давним-давно, коли їх син Степан вчився ще в початковій школі.
Незважаючи на розлучення, чоловік залишився непоганим батьком для свого рідного сина. Цікавився його життям, допомагав
Степанові в усьому, спілкувався з хлопцем і в дитинстві, і потім.
Був він людина заможна, допоміг Степанові і освіту отримати, і на роботу влаштуватися, і квартиру купив. Ключ від новенької столичної
двокімнатної квартири подарував своєму вже дорослому синові на весілля.
А потім його не стало, і Степан, як єдиний син, отримав дуже хороший спадок, навіть незважаючи на те, що поділив його з другою
дружиною свого рідного батька батька. Степанові дісталася ще одна однокімнатна квартира і добротна велика дача, а точніше кажучи,
заміський будинок з усіма зручностями, де можна було б, в принципі, жити і взимку, і влітку.
Всі останні роки Степан дуже добре допомагав своїй матері в усьому- давав щомісяця гроші їй, крім того, Ірина Михайлівна фактично
царювала на дачі, з задоволенням копаючись в землі і вирощуючи квіти і зелень.
Син проти перебування рідної матері там не заперечував ніколи. Сам він дуже багато працював, їздити на дачу йому було ніколи, а
його дружина Олександра з дітьми проводити час в заміському будинку без чоловіка не бачила сенсу.
Тим більше, там з травня по жовтень сиділа сама Ірина Михайлівна, а відносини у Ірини Михайлівни і Олександри не склалися з
самого початку.
– Занадто гарненька! – проголосила свекруха після першого ж знайомства. – Доброю дружини з такої не вийде. Буде інших собі
шукати постійно, на неї усі задивлятимуться. Синові щастя з такою ніколи не буде.
Крім того, Олександра була з приїжджою: батьки її жили в далекому селі, виховували ще трьох дітей, і дочці своїй допомогти нічим не
могли. Ірина Михайлівна ніяк не могла позбутися думки, що Олександра і вся її родина в цих стосунках з її сином, мають лише
корисливі наміри.
– Знаємо ми цих, багатодітних сімей з села, – стояла на своєму Ірина Михайлівна. – Їм аби прилаштуватися добре в місті, а тут ще й у
самій столиці! Не встигнеш озирнутися, вся сімейка буде тут. Їм тільки волю дай.
Загалом, весілля Ірина Михайлівна дуже не хотіла.
Щиро кажучи, сам Степан був просто засмучений від поведінки матері – такого не очікував, і зробив все, щоб Олександра і Ірина
Михайлівна якомога менше спілкувалися. Так що говорити щось про Олександру і бути нею незадоволеною Ірина Михайлівна могла
тільки на віддалі.
За 15 років шлюбу у Степана і Олександри народилося двоє дітей, але навіть цей факт не примирив Ірину Михайлівну з дружиною
свого сина. Онуки їй особливо не були цікаві в принципі. Поки діти були маленькими, Степан привозив їх в гості до бабусі на годинку раз
в два-три місяці. Але поступово ці візити, непотрібні жодної зі сторін, зійшли нанівець.
Олександра з дітьми та Ірина Михайлівна жили кожна сама по собі і ніяк не спілкувалися. Степан регулярно продовжував відправляти
матері гроші, час від часу заїжджав в гості, допоміг зробити ремонт в квартирі, щовесни організовував її переїзд на дачу, щоосені –
назад в місто. Відправляв маму на відпочинок, лікував, вирішував всі її життєві проблеми та труднощі.
А потім Степан занедужав – все якось відразу. Втім, можливо, довгий час він просто не звертав уваги на себе. І коли почали шукати,
робити щось було пізно. Останні тижні Степан провів в стаціонарі, куди до нього їздили і мати, і дружина.
А після прощання Ірина Михайлівна дізналася, що успадковувати від сина їй нічого: все своє майно син переписав на дружину. Дачу,
дві квартири, недешевий автомобіль, гараж, рахунок в банку. У матері тепер тільки пенсія і двокімнатна квартира, і як на самоті і без
будь-якої допомоги вона буде жити на старості років, незрозуміло. Зрозуміло, що Олександра допомагати їй не буде, та й онуки теж.
І заслужено, сама винна? Син правий був, вчинив правильно, адже самотній жінці з двома дітьми непросто жити зараз? Або Степан
вчинив неправильно, міг би і матері на старість щось залишити, щоб вона не бідувала?
Ukrainians.Today
Фото ілюстративне – pexels.
