Одного разу Наталка застала Лізу в сльозах. «Що сталося, подруго?», – спитала. «Яка я тобі подруга? Що ти собі таке вбила в голову? Глянь на себе – селючка нещасна! Кому ти така потрібна?
Коли Ліза вступила до тернопільського вишу, її батько – керівник однієї з фірм у їхньому райцентрі – заздалегідь винайняв їй
квартиру. Дівчині хотілося чимшвидше спізнати самостійне життя, тому прибула сюди за кілька днів до початку навчання. Щоб
роздивитися, адаптуватися. Батько порадив Лізі підселити до себе якусь дівчину, аби їм з матір’ю спокійніше було.
Уже вкотре Єлизавета приходить до вишу, придивляється до дівчат, які шукають помешкання, але жодна їй не підійшла, бо надто
яскраві й самовпевнені трапляються. Їй би знайти просту сільську дівчину, сором’язливу, несміливу, поруч з якою Єлизавета
виглядала б королевою, притягуючи до себе захоплені погляди чоловіків.
Ось і знову кілька студенток зупинилося біля дошки оголошень, як раптом до них під’єдналася невеличка худенька дівчина з важкою
сумкою в руках. «Квартиру шукаєте?» – спитала її Ліза.
Дівчина кивнула, і ще не встигла щось сказати, як Ліза схопила її за руку:
«Он бачиш, такий красивий, новий дім? Близенько до вишу, правда? Хочеш зі мною жити? Квартира – комфортна, не роздумуй
довго!» – торохтіла Єлизавета так, наче вони давно знайомі з Наталею, так звали незнайомку.
Вони несли велику сумку Наталі, а Лізі на душі було легко, бо знайшла те, що хотіла: Наталя зі села, отже, кухнею і порядком у
кімнаті буде займатися вона. Ліза ж не звикла до такого. Відколи мати захворіла, у їх домі з’явилася служниця, котра бездоганно
виконувала свої обов’язки. Щоправда, матір не раз сперечалася з батьком, що слід і Єлизавету підключати до праці, але він
обожнював своє чадо і ніби не чув її.
У перший день навчання Наталя вдягнула скромний костюмчик, який пошила своїми руками. Ліза від ранку крутилася біля дзеркала,
підбираючи гардероб, доки не зупинилася на вишуканому червоному платті з відкритим декольте. В тон йому нафарбувала
помадою губи, поначіпляла прикрас, вдоволено прицмокнула: «Що ж, можемо йти!». Потім, хвильку подумавши, дістала зі шкатулки
брошку: «Візьми. Я люблю робити подарунки», – мовила. І, загледівши подив в очах Наталі, сама пришпилила брошку до
костюмчика.
Хоч Наталя була із незаможної багатодітної сім’ї, а Єлизавета – багата одиначка, все ж вони якось відразу зійшлися між собою. Ліза
справді заходила в кухню хіба що поїсти, готувала лише Наталя. Але це приносило їй задоволення, адже ще у третьому класі вже
ліпила з мамою вареники, начиняла рулетики сиром, смажила млинці на сніданок. Це було найшвидше, чим матір могла нагодувати
п’ятеро дітей. А ще, окрім уроків, Наталя мала свої обов’язки: годувала малечу, вчила говорити, заколисувала, змінювала підгузки.
Сусіди піджартовували: дитина дитину бавить.
Тепер Наталя дуже скучала за своїми братиками і сестричками. Коли їхала додому на вихідні, купувала їм за стипендію
подаруночки. Потім розповідала Лізі, як вони раділи, розціловуючи її, а матір просила не витрачати грошей на дрібниці, а ліпше
щось придбати для себе. Наталя, пригорнувшись до матері, казала: «Але ж із таких дрібниць складається наше життя, так,
мамочко?».
Якось Ліза спитала: «Можливо, це добре, коли маєш братів і сестер. Але скажи, Наталко, як батьки твої хату між усіма ділити
будуть?». Наталя зніяковіла, вона не чекала такого запитання і, якщо чесно, не задумувалась над цим. «Якось доля сама розставить
усе по місцях. Головне, аби всі здорові були», – відповіла. Ліза зловтішно зареготала: «Ти що, віриш у долю? По-моєму, це не вона, а
ми маємо долею керувати», – мовила Ліза, витираючи сльози від сміху. «Ти знаєш, а я чомусь вірю у долю. Буває, плануєш одне, а
станеться так, як має статися», – заперечила їй Наталя.
Вона помітила, що Ліза часто щось пише в товстому зошиті оранжевого кольору. Знала точно – це не був студентський зошит.
«Мабуть, Єлизавета веде щоденник», – якось визріла в неї здогадка. Ліза саме вийшла на вулицю, і Наталі чомусь так закортіло
заглянути в зошит. Кожен рядок у ньому дивував дівчину. Виявляється, не на прогулянку виходить Ліза, а на побачення.
Її хлопця звали Роман. Чорнявий, високий, з мушкою на правій щоці, він теж робить пробіжку неподалік їх дому. Носить чорний
спортивний костюм фірми «Адідас» і білі кросівки. Мабуть, Єлизавета сильно закохана у нього, бо навіть почала писати ліричні
поезії. Щоденник зацікавив Наталю, вона стала крадькома заглядати у нього, не відаючи, що насправді в Лізи нікого не було, а
Роман – вигаданий персонаж, про якого вона мріяла.
Якось Єлизавета знову вийшла з дому. Наталці стало сумно, і вона вирішила піти у студентську бібліотеку. Назустріч їй ішов
стрункий високий юнак з великим букетом троянд. Наталю пересмикнуло: звідки вона знає його? І вмить збагнула: це ж Роман,
хлопець Лізи. Мабуть, спішить до неї на побачення. Але чому в очах його якийсь жаль і розпука?
«Здрастуйте», – несподівано вихопилося в Наталі.
Хлопець зупинився. Здивовано глянув на неї. «Ось, візьміть», – простягнув їй букет. – «Не викидати ж у смітник таку красу. А та, для
кого придбав ці квіти, зрадила мені», – на одній ноті прострочив юнак.
Наталка, завжди така скромна і нерішуча, перегородила хлопцеві шлях. Була упевнена, це – кавалер Лізи. Подруга настільки
детально його описала, що Наталі здалося, що вже знайома з ним. Кучеряве волосся, з мушкою на правій щоці, у спортивному
костюмі фірми «Адідас» – усе так і є. Вона сказала: «Це непорозуміння якесь. Ліза вже вийшла з дому і, мабуть, зачекалася вас».
Гірка усмішка вималювалася на обличчі хлопця. «У неї інше ім’я. Щось ви наплутали, дівчино. Утім, це вже не має значення.
Запрошую вас на каву. Як вас звати, таку жалісливу?», – спитав. «Наталя, – розгублено відповіла дівчина. – А вас?». «А я – Роман».
Наталка, мов заворожена, дивилася на незнайомця. Уже й забула, що зібралася йти в бібліотеку. Несміливо прийняла його долоню.
… Легка лірична мелодія в барі трішки розвіяла Романа. Він розговорився. Став розповідати про себе. Сам із села, що неподалік
Тернополя, із багатодітної сім’ї. Працює на фірмі. Хотів створити сім’ю з коханою дівчиною, та, на жаль, вона зрадила йому з його
найкращим другом.
«Що ж, Наталочко, життя на цьому не закінчується. Така приємна музика, коли не хочеться говорити про сумне. Давай потанцюємо»,
– сказав Роман з миловидною усмішкою.
… Ліза вже зачекалася Наталю. Де вона так довго? Коли Наталка перекрутила ключ у дверях, суворим тоном спитала: «Де ти була?».
Наталя лукаво усміхнулася: «На випадковому побаченні. З вродливим хлопцем у костюмі фірми «Адідас» і мушкою на правій щоці.
Романом його звати». Ліза почервоніла, у неї затремтіли губи. «Ти що, глузуєш з мене? Щоденник мій читаєш? Скажи».
Вона стала тормосити Наталю за худенькі плечі. Наталка не хотіла зізнаватися, що читала щоденник Лізи. Врешті, при чім тут це?
Вони й сама ошелешена від ситуації, що склалася. Однак, Роман їй сподобався. І хоч упевнена, він ще не забув ту, іншу, все ж
погодилася зустрічатися з ним.
Згодом Наталя розповість Романові, чому тоді перестріла його. Поначитувала фантазій подруги і повірила в них, а коли побачила
Романа – здалося, наче знає його. Роман весело сміявся: «Кумедна ти, Наталочко, і якась така… Ну, не така, як усі», – якось сказав
він і поцілував її.
Єлизавета не раділа за подругу. Навпаки, її злила Наталчина сяюча усмішка, коли вона поверталася з побачення.
Одного разу Наталка застала Лізу в сльозах. «Що сталося, подруго?», – спитала. «Яка я тобі подруга? Що ти собі таке вбила в
голову? Глянь на себе – селючка нещасна! Кому ти така потрібна? Думаєш, я повірила, що у тебе є той Роман? І навіщо я притягнула
тебе сюди? Бачити тебе не хочу!» – розплакалася ще більше Єлизавета.
Наталя заклякла. Їй би нагадати, що за квартиру вона теж оплачує, прибирає, їсти варить, то в чім вона винна? Але з’ясовувати
Наталя нічого не стала і через кілька днів перебралася на іншу квартиру, яку підшукав їй Роман. Своїм чистим коханням, простотою
і добротою дівчина запалила іскру в його серці. Коли Наталя закінчила виш, він одружився з нею. Тим паче, що створив свій власний
бізнес і йому потрібен надійний і мудрий бухгалтер, як його кохана.
Нещодавно у тернопільському скверику, де пустотливо виграє фонтан, Наталя зустріла Єлизавету. Вишукано одягнена, на високих
підборах, з бездоганним макіяжем – а в очах порожнеча і сум.
«Прости, що обізвала тебе селючкою. Коли ти пішла, я сумувала за тобою. Плакала. Згадувала твої вареники, борщ і деруни. Бачу,
ти щаслива з Романом, поповнення чекаєте. А я, на жаль, і досі одна. Ніби і маю усе, а насправді нічого не маю», – сказала Ліза
ледь чутно.
Наталі в цю мить чомусь стало жаль цю красиву пані. В голові визріла ідея: «Будеш хрещеною нашій дівчинці? Єлизаветою її
назвемо». Тепла усмішка викраялась на обличчі Лізи, з очей мимоволі скотилася сльоза: «Звісно, я буду. Спасибі тобі, Наталочко».
А фонтан вигравав кольорами веселки під теплими промінчиками весняного сонечка…
Автор – Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “Наш День”
