Ось чому наші бабусі ховали монети у кутках хати! Коли я дізналася справжню причину цього дива – відразу сама так зробила! Але про це нікому не можна говорити!
Кандидат історичних наук Аліна Ярова розповіла про те, як праукраїнці шанували свою оселю і яких ритуалів дотримували, щоб жити у ній благополучно.
Зараз у селах планова забудова, а раніше вільно обиралося місце, де будуватися. За матеріалами архівів чи згадок старих людей знаємо, що були певні традиції вибору місця для житла. За деякими уявленнями, його повинна була вибрати свійська тварина, яка, зазвичай, лягає тільки в гарних місцях. Окрім того, місце обирали за допомогою покладених на ніч речей, перевіряючи чи з’явиться на них роса.
Ніколи не будували хату на перехресті, бо там могли «діяти» відьми, туди кидали «погані» гроші, тобто це було «нечисте» місце. Не рекомендували зводити житло там, де було кладовище, де був зруйнований храм, де в дерево влучила блискавка.
Сам процес зведення житла відбувався за участі майстрів та толокою, завдяки взаємодопомозі громади. Для всіх помічників господарі готували велике частування.
Були й винятки. Наприклад, на півночі Чернігівщини, де переважала зрубна хата з нештукатуреними стінами, толоки не робили, обходились власними силами або роботою найманих спеціалістів.
Існувала традиція на кутах майбутньої хати закопувати монети, певні предмети побуту, щоб господарі жили щасливо, завжди мали гроші.
Великого значення надавали такому етапу будівництва, як вкладання сволоку. На цій великій балці трималася фактично вся стеля. З метою охорони будинку, на сволоках зображували хрести.
Крили хату або самі господарі, або ж запрошували умільців. Кінець будівництва знаменувало обрядове деревце, що встановлювалося на горищі.
Ставлення до майстрів-будівельників
Майстрів дуже шанували, у процесі зведення старалися їх не нервувати, обов’язково пригощали обідом, а увечері після закінчення робіт могли і чарку налити.
Коли входили у новобудову, то хорошого домовика зі старого житла прагнули перевести сюди. Дехто вважав, що він сам переходить за господарями, а деякі спеціально брали певні речі зі старої хати, запрошували домовика.
Ставлення до домовика було двояким, бо цей дух міг робити або щось хороше, або й зашкодити. Коли у хаті творилося щось неладне, то ставили на порозі мисочку з молоком, щоб задобрити і підгодувати домового.
Коли у житлі щось загубилося, то господарі прив’язували до ніжки стільця шматочок тканини, примовляючи: «Ти цю річ забери собі, а оту поверни мені». Та, переважно, люди вважали домового добрим. Щоб побачити домовика, необхідно було у Страсну п’ятницю принести у дім з церкви запалену свічку.
У хаті могли жити й інші духи, квартируючись, найперше, у просторі печі. Це було місце домашнього вогнища, що наділялося сакральністю ще з прадавніх часів. Люди вірили, що якщо кидають у вогонь їжу, то вони віддають цей харч своїм предкам.
Відголоски таких уявлень зберігалися і в ХІХ, і в ХХ ст. Наприклад, біля печі господарі залишали страви на Різдво, віддаючи данину померлим родичам. Деякі старожили казали, що за піччю живе спеціальний дух – «запічник». Щоб його не прогнівити, піч старанно доглядали, обов’язково білили.
Щоб у домі добре жилося, необхідно було, по-перше, задобрити усіх духів, котрі там проживають, і, по-друге, треба за будинком дуже слідкувати. Вважалося, якщо у хаті неохайно, то й життя буде неохайним. Стежити за порядком у домі було обов’язком жінок. Щотижня (деякі рідше) вони натирали долівку, часто підмазували стіни, особливо перед святами.
Раніше житло освітлювалося за допомогою світоча чи каганця. Світоч – це дерев’яна труба чотирикутної форми, що опускалась до середини кімнати, і на неї чіпляли решітку, де вкладався вогник.
Коли людина помuрала, то рідні були зобов’язані допомогти душі успішно покинути свій дім. Адже за певних обставин вона могла повернутися туди злим духом. Щоб убезпечитися від цього, у хаті, де був покiйник, закривали всі дзеркала. Мeрця виносили з хати вперед ногами, щоб той більше не повернувся. Коли тiло винесли, у хаті необхідно було символічно прибрати.
