Підгледіли, як сусідська бабуся пече пиріжки, і відмовилися від її частування назавжди
«Я взагалі не вибаглива в їжі. Можу їсти, що дають. Домашня кухня або ресторанна – яка різниця? Інгредієнти адже всі купуються на базарі», – так міркує моя подруга і в чомусь, напевно, вона має рацію. Але я з недавніх пір стала гастрономічною ханжею і вередункою.
Почну спочатку. Мені 26 років, одружена, маю маленьку дочку. Живемо ми в квартирі чоловіка втрьох і нас, в принципі, це влаштовує. Квартира двокімнатна в старенькому будинку, але недавно зробили ремонт і стало трохи легше.
З настанням пандемії і нескінченних карантинів я перетворилася в справжню домогосподарку, та ще й з дитиною на руках. Вічне готування, прибирання і ходьба по магазинах стала перериватися заняттями з донькою.
Ми вчимося читати і писати. Робимо всякі вправи на логіку і так далі. Словом, рутина, а що поробиш.
Чоловік мій на вічних вахтах, тому йому, думаю, набагато важче. Хоча, можливо, і веселіше. Ми час від часу зв’язуємося через відео-дзвінки, але самі розумієте, цього не вистачає. Через погану якість мережі спілкування сходить нанівець, а тим більше донечка любить довгі розмови з татом.
Близьких подруг у мене немає, а піти поспілкуватися ні про що з ким-небудь із знайомих лінь, та й зовсім не хочеться. Але все змінив один випадок.
Прийшла якось до мене сусідка, дуже мила бабуся, скаржитися, що телевізор голосно грає. Звук дійсно був, але була вона з квартири за сусідніми дверима. Конфлікт був швидко залагоджений, а з сусідкою ми якось подружилися.
Вона стала часто до нас приходити і ділитися домашніми частуваннями: пиріжків іноді принесе або запіканку.
Ну і заразом перекинемося останніми новинами з телевізора або сусіднього двору. В Арктиці льодовики тануть, а через будинок від нас кішка народила чотирьох кошенят. Звичайні в загальному розмови.
Я купувала іноді тортик або ще чого і передавала бабусі, коли та приходила. Самій стукати до неї було якось сором’язливо, та й дитина в квартирі одна.
І ось одного разу мала заснула, а мені закортіло поділитися зі старенькою формочками для вафель. Ну пам’ятаєте, були такі колись. Я і вирішила до неї зайти особисто.
Сусідка була вдома і дуже зраділа моєму приходу. Відразу подякувала за формочки і пообіцяла наробити багато таких солодощів мені і донечці. Але я була не в захваті.
Її квартира, хоч і перебувала в нашому під’їзді, мала всього одну кімнату. А крім бабусі, в ній жили ще дві маленькі дворняжки і одна кішка, що ліниво лежала на дивані. В квартирці, в принципі, було прибрано. Меблі були тільки найнеобхідніші і деяка допотопна техніка.
Але ось на кухні … Стіл завалений борошном, варенням і якимось фаршем. Ясна річ, все в шерсті тварин. Навіть їх миски стояли не десь в куточку, а прям посеред приміщення.
Як я потім дізналася, собаки просто розтягували їжу з мисок і бабуся вже з цим змирилася. Пару разів я бачила, як шматочки тіста падали на підлогу, але потім поверталися назад, до основної маси.
Ні, ви зрозумійте мене правильно, я розумію, що бабуся все це робила не зі зла, такий вже вік. Але і мене теж можна зрозуміти. Але ж і доця їла практично все, що було приготовлено на тій кухні.
Загалом, я подякувала і послалася на те, що маю бігти до дочки, пішла додому. В той день я вперше не відкрила сусідці двері, коли вона приходила.
Коротше кажучи, для мене це був справжній шок. Я людина не дуже гидлива, але антисанітарія – це неприйнятно.
Поки я згадувала цей тихий жах, мої думки привели мене до того, що і молоко, і сир я тепер буду брати тільки в магазині. А адже раніше я часто купувала домашню молочку у бабусь біля супермаркету. Мовляв, і людині допоможу, і домашнє є смачніше. Тепер вже не смачніше.
Ось такі справи. Єдине, мені соромно, що я перестала спілкуватися з бабусею, своєю сусідкою. Вона ж не винна, що виражає свою симпатію приготуванням їжі.
А брати і викидати продукти я не вмію. Порадьте, що робити. Може, просто все їй пояснити, а раптом вона образиться?
