Польща планує окупувати Україну?
Політолог підкреслює, що вістря цього закону «спрямовано проти українських націоналістів як таких, тобто проти всіх, для кого незалежна і соборна Україна є головною метою політичних дій. Бо ж націоналізм у науковому розумінні — це той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології і практики». Про це пише Волинська правда із посиланням на видання «День».
На його переконання, «українці нічим у цьому плані не відрізняються від інших націй: скажімо, у створеній 1944 року з ініціативи УПА Українській Головній Визвольній Раді (УГВР) були представлені на платформі відтворення самостійної Української держави представники різних політичних течій — від консерваторів і лібералів до соціалістів. Президентом УГВР став член Центральної Ради у 1917—1918 роках Кирило Осьмак, а першим віце-президентом-віце-маршалок польського Сейму у 1935—1939 роках Василь Мудрий. Усі вони відтепер «злочинці». Як і «колаборант» Степан Бандера, що у 1941-1944 роках сидів за колючим дротом нацистського концтабору Заксенхаузен».
По-друге, зазначає Грабовський, «звернімо увагу на часовий діапазон, який стосується «злочинів українських націоналістів»: 1925—1950. У 1925-му Степан Бандера ще вчився в гімназії, тобто про «бандерівців» у ті часи говорити якось не випадає… І, до речі, яка могла бути «співпраця з Третім рейхом», в якій звинувачено українських націоналістів, у 1925-му чи 1950-му?»
По-третє, підкреслює він, «закон цей (як й інші польські законодавчі акти останнього часу) містить термінологію, що її навряд чи можна потрактувати інакше, ніж оформлення поки що в латентному вигляді претензій на українські території. Чим інакше пояснити використання в ньому терміну «Східна Малопольща» для позначення Східної Галичини, яка майже вся входить до складу України? І Волинь, і Східна Галичина, за рішенням Ради Антанти, не були власне Польщею — «лінія Керзона» проходила приблизно там, де нинішній польсько-український кордон. Ці території, як зазначав не хто інший, як Юзеф Пілсудський, були приєднані до Речі Посполитої внаслідок «військової окупації»; тоді ж окупанти вигадали й «Східну Малопольщу». Що ж, не випадково, мабуть, шаленіють «антифашисти», які діють при «Комитетеспасення Украины» в Білокам’яній: «Бандерве хана». Польша дала старт возвращенияВосточныхКресов». До речі: чи не надто часто в польському законодавстві останнім часом фігурує термін «східні креси», який стосується — крім України — ледь не половини Білорусі й литовської столиці Вільнюса?»
Історик запитує: «До речі, чим принципово відрізняється з правової точки зору позиція Росії, де Слідчий комітет порушує кримінальні справи проти українських вояків, які діють на території Української держави проти окупантів, тобто вважає Україну сферою своєї юрисдикції, від позиції Польщі, яка веде мову про «злочини», скоєні поза територією Речі Посполитої вояками УПА проти польських окупантів (нагадаю, що як би там не було, проте у формально-юридичному сенсі Східна Галичина й Волинь з осені 1939 року стали складовими УРСР, що була однією з попередниць нинішньої України)?»
А на загал, наголошує Грабовський, «мотивація тих, хто розробив законопроект і голосував за нього, як на мене, зовсім не зводиться до істерично-шовіністичної (хоча й не виключає її). Йдеться про раціонально побудований документ, який містить аж дві стратегії, що доповнюють одна одну, а в певній ситуації можуть злитися воєдино. Перша – створена, як видається, в ідеологічному штабі правлячої партії – має на меті якнайповнішу асиміляцію значної частини українських заробітчан, яких на території Речі Посполитої вже понад мільйон, і ще для стількох же наявні вакансії».
Друга стратегія, на його думку, «полягає в підготовці політико-правової бази для анексії (в разі вкрай несприятливих для Української держави подій) Західної України. Не варто вважати цю гіпотезу фантастичною: в польській історії ХХ століття таке вже було, коли в 1938 році влада другої Речі Посполитої спершу підтримала нацистський аншлюс Австрії, потім — претензії Гітлера до Чехословаччини, потім вимагала, щоб її допустили до участі в Мюнхенській угоді, а після того силою й шантажем відхопила у чехів Тешинську область, діючи у тісній співпраці з нацистами (то хто колаборував на державному рівні?). Як писав Черчилль, «Польща… з жадібністю гієни взяла участь у розграбуванні та знищенні Чехословацької держави». Зважаючи на всебічну глорифікацію владою нинішньої Польщі часів другої Речі Посполитої, не можна відкидати можливість того, що хтось знову спробує вбратися у шкуру гієни, геть забувши уроки історії».
Особливо насторожує аналітика те, що, «за даними соціологів, понад 50% поляків підтримують політику правлячої партії. Тож відкрито чи не відкрито проти України «західний фронт»? Якщо ще й не відкрито, то сили для його розгортання сконцентровані».
