Про дівчаток-відмінниць: погляд психолога
Дочка знову отримала купу п’ятірок і закінчує чверть навідмінно, і їй це подобається, а мені зовсім ні.
Вона про це знає.
А що ти скажеш, якщо я закінчу школу з медаллю? – підливає вона масла у вогонь.
Сподіваюся, що не закінчиш.
Ну а дивися, а тато? Він також з медаллю закінчив! А чому мені не можна?
Більшість моїх клієнтів – жінки. З депресіями, нападами паніки, тривожними розладами та безсонням. Вони всі мають одну мету/проблему – не вміють покладатися на себе, довіряти собі, почуватися живими. Ще майже в усіх червоні дипломи.
Є дівчатка, які від народження занадто емпатичні та вразливі. Їм шкода мухи, що залетіла в кімнату, безногої ляльки, вони приносять з вулиці кошенят, рано запитують про смерть. У них надто багато тривоги, і єдине, що може їх врівноважити – це спокійні, задоволені дорослі. Коли дорослі нестабільні, світ цих дівчаток котиться у прірву.
Вони миротворці, медіатори, помічники. Коли мама тішиться п’ятіркам – вони отримуватимуть п’ятірки.
Завдяки високому інтелекту такі вразливі діти вчаться легко і тому навчання не приносить їм особливої зацікавленості. Оцінки “відмінно” позбавлені для них персональної цінності: вони не ставили собі за високу мету ніби “навчитися ділити в стовпчик” чи “опанувати десяткові дроби”, це не їх виклик. Але похвала за старанність приємна і допомагає впоратися з внутрішнім сум’яттям за допомогою мами.
Мама задоволена? Значить, можна жити далі.
Так крок за кроком дівчатка стають залежними від зовнішніх оцінок.
Їм вартувало би знайти щось своє – те, що підтримає, захопить і дозволить пережити смак особистої перемоги, але так не є. Після школи за розкладом фортепіано, яке теж дуже радує батьків.
Потім, через двадцять з лишнім років в кабінеті психотерапевта вони нарікатимуть на порожнечу і німоту глибоко усередині – я себе не чую, не розумію, що мене зігріває, я не відчуваю інтересу до життя.
А як може бути інакше, якщо ти чверть століття живеш чужими радощами?
“Тато закінчив школу з медаллю тому, що у нього унікальний склад розуму” – я пояснюю Лізочці. Якщо ти схоплюєш інформацію в п’ять разів швидше, ніж в середньому по лікарні, то медаль не буде зайвою в кишені. Якщо ні – не варто і намагатися. До п’ятнадцяти років добре було би мати свою систему цінностей, визначальну, куди інвестувати в першу чергу, а куди за залишковим принципом. Я сподіваюся, що скоро у моєї дочки знайдуться цікавіші плани, ніж п’ятірка з ОБЖ.
Природжена чуйність грає проти них. “Що за нісенітницею ти зараз займаєшся”? Все, ніяких пустощів, миттєва відмова від себе заради спокою у будинку. Хоча ця сама нісенітниця могла б підказати вектор розвитку власної душі, а не звички відчувати за інших. Пустощі – це те, що потім, через багато років, буде повернено собі як великий подарунок.
Просто лежати і мріяти. Танцювати. Битися. Вірити своєму тілу. Вірити в свою силу.
Дівчатка-відмінниці тут тягнуть максимум на трійку.
Отже, п’ятірки і грамоти, як такі для психічного здоров’я не небезпечні – особливо, зрідка і для хлопчиків. Але якщо вони стають способом комунікації зі світом унаслідок відсутності інших способів заявити про себе, і якщо вони шкодять по-справжньому творчому заняттю (а творче те, що допомагає адаптуватися у світі, а не створює видимість адаптації), тут батькам добре б включитися і допомогти своїм дивовижним дочкам заощадити на психотерапевтові.
Що робити з такими дівчатками?
Ох, багато чого.
- Навчити керувати своїми емоціями самостійно, без допомоги близьких (свої для цього теж треба уміти тримати у віжках).
- Орієнтувати не на чужу оцінку, а на свою. Впоралася чи ні? Чи вийшло краще, ніж учора? Чи змогла добитися того, чого хотіла?
- Ніколи не використовувати, як домашнього терапевта, не навантажувати своїми надіями і побоюваннями.
- Додати в сімейний устрій трохи веселих пустощів.
- Потурбуватися, щоб дитина отримувала досить фізичного навантаження.
- Не обговорювати без особливої потреби шкільну успішність і якість виконання уроків.
- Разом мріяти.
- Зменшити контроль.
- Підтримувати будь-які починання – навіть найбільш безглузді на ваш погляд. “Спробуйте” замість “так, але…”.
- Ділитися своїм досвідом власного самоствердження.
- Не гарчати, як собака з будки, на прояв незгоди.
- Поважати дитячі смаки, які не співпадають з вашими.
- Не залякувати майбутнім.
- Жити своїм життям.
