ПРОЧИТАЛА ПРО ПАРАД – “ВОНИ САПОГАМИ ПОЙДУТЬ ТАМ ДЕ ВМИРАЛА НЕБЕСНА СОТНЯ”
Про парад. Прочитала оху*нное.
«Вони чобітьми пройдуть там, де вмирала Небесна Сотня». Ні, бля*і. Не чобітьми, а “Таланами”.
І так. Пройдуть. Пройдуть від Хрещатика і до самих кордонів. Рано чи пізно. Виштовхуючи цю пошесть балалаєчну назад за поребрик. Розкатуючи її гусеницями в Донбаський чорнозем і піски Приазов’я.
Небесна Сотня була початком в цій війні, але війна не скінчилася. Вони полягли, інши встали.
І поки є ці інши, ти можеш жити.
Ти, що п’є пиво над Дніпром. Повертається ввечері з роботи. Цілує своїх дітей. Ти можеш жити.
А вони пройдуть парадом. У новій формі, «по громадянці» або в поношеному «Бундесі», з медалями і з пам’ятними значками, без ніг і з ПТСРом, добровольці й мобілізовані, молоді та старі, зі Львова та Донецька.
Дивіться, бляд* похмурі, ДИВІТЬСЯ. Завдяки їм ви не знаєте, що таке «гуманітарна допомога» і комендантська година. Завдяки їм ви не знаєте значення слова «приліт». Завдяки їм ви можете надіти вишиванку і не бути за це прив’язаним до стовпа натовпом відморозків.
Завдяки їм ви можете не думати, куди заховати своїх дітей, і не знати, чим відрізняється звук міномета, гаубиці і граду. Дивіться, бл*ді. На колишніх своїх захисників, справжніх і майбутніх.
Саме вони ловлять в себе кулі, поки ви тут нудите за ранковою кавою під фейсбучек про зіпсований асфальт і про те, що не на часі зараз. У вас завжди-не на часі.
Вам воно муляє. Ви не причетні. Ви все про*бали.
Тому що рано чи пізно сторону доведеться обирати кожному. Або залізти під плінтус і не відсвічувати.
А я піду на парад. Мені не шкода київського асфальту. Мені шкода, що слово «захисник» стало звучати банально. Звикли. Заспокоїлися. Розслабилися. Чи не очкуємо вже так відчайдушно, як в 14-м.
Вдумайтеся в слово “захисник”! Хоч раз на рік-вислухайте! Повірте – нічого в житті немає гіршого беззахисності і безпорадності.
Коли щось відбувається навколо тебе, страшне, смертельне, ламає грунт під ногами, звертаючи на тебе уваги не більш, ніж на мурашку, а ти не можеш нічого протиставити.
Ти просто стоїш і слухаєш, як стукає пульс в скронях. Глухо, наче через шар вати.
Всесвіт твій нае*нувся. Прямо тобі на голову. Вони просто прийшли і просто відібрали в тебе все.
У тебе був вибір виїхати, з м’ясом вирвавши попередні 20 років життя, або залишитися там. Безпорадним і беззахисним. П’ятий рік.
І у вас є вибір. Інший зовсім. Бути громадянином або гівном в ополонці. Розуміти, кому треба сказати «Дякую» і не соромитися це зробити.
Відчути гордість, що стоїмо. Що не попадали. Що зуміли консолідуватися і дати в зуби.
Потішні хохли перетворилися в укрів, наростили м’яса і зубів.
І ще ось це «діти будуть думати, що війна-це правильно і добре. Вони будуть хотіти стати військовим, взяти в руки автомат »
Ні, хлопці. Війна – це факт. Факти не бувають хорошими, поганими або неправильними. Так, хлопці.
НЕХАЙ хочуть. Нехай вчаться. Тому що, наші чоловіки не вміли воювати, але їм довелося. Так нехай ці навчаться, а їм не доведеться.
