Ризик не подорослішати: як не зазнати фіаско в житті
У гештальт-терапії такий процес називається злиття (або конфлюенція): людина не здатна сама йти до усвідомленням і задоволення себе, шукати ресурси, вона весь час очікує на те, щоби хтось про неї подбав. І це очікування буває зовсім несвідомим. Внутрішнє переконання: мені потрібні гарантії, мене мусять любити тому, що я так хочу.
Ось це «тому, що я так хочу» засіло в голові і продукує здивування, злість, обурення, лють, образу. Маленька голодна дитина б’є ложкою по столі та кричить. Вона собі захотіла — а мама повинна!
У дорослому світі немає батьків. Тут існують тільки дорослі люди зі своїми внутрішніми світами, зі своїми інтересами, які завжди первинні по відношенню до чужих. Тобто, ніхто не буде задовольняти чужі потреби і нехтувати своїми. Тільки у разі співзалежних стосунків, де за це буде очікуватися велика оплата — свобода іншої людини.
Коли я прошу клієнтів подивитися на іншу людину як на окремий суб’єкт, а не своє продовження, побачити його інтереси, його волю, його бажання, що не залежать від впливу партнера, то практично всі відповідають «Я відчуваю себе самотнім». І ось це головна проблема.
Інфантильні люди не можуть відчути себе щасливими, сприймаючи себе абсолютно окремо від інших, а інших — абсолютно окремо від себе. Адже в цей момент вони втрачають своє звичне і солодке злиття.
Вічне очікування «мами»
Чому ж людина без злиття відчуває себе самотньою? Бо вона не навчилася жити сама, не відділилася від своїх батьків психологічно, не може опертися на себе і бути для себе головною.
Ось що говорив засновник гештальт-підходу Фріц Перлз про зрілість: «Зрілість — це перехід від очікування зовнішньої підтримки до набуття внутрішньої».
А ще всім відомий і такий заяложений вислів: «Ну що буду робити?». Така людина дійсно думає, що хтось буде брати відповідальність за її життя і говорити їй, що робити? А вона, можливо, ще з розумним виглядом буде вирішувати, чи підходить їй ця порада чи ні, буде сперечатися, якщо вона видасться їй невідповідним або неідеальним.
Оце і є прояв дитячого егоцентризму. «Ну давайте, бігайте навколо мене, а я буду ще вказуватиму, що ви не так бігаєте».
Люди, які запитують «Що мені робити?» — внутрішньо дуже інфантильні. Вони вірять, що хтось знає ідеальне рішення. Що воно десь є. І навіть якщо хтось, наприклад, психотерапевт висловлює свою думку з цього приводу, такому клієнту і це твердження не підійде. Адже мусить бути якесь чарівне рішення, яке виправить все в одну мить! А те, що пропонується, завжди буде не таким, завжди буде вказувати на те, що потрібно працювати і докладати зусилль. Ні, так інфантильній людині не підходить. Вона хоче все задарма і відразу.
Якщо особистість недозріла, її завжди буде тягнути самостверджуватися за рахунок інших, вивищуватися, протестувати, знецінювати або зверхньо ставитися. Адже у такої людини немає внутрішньої цілісності, вона не має своєї позиції і думки. Вміє лише заперечувати чиїсь твердження.
Як стати по-справжньому дорослим
Багато людей не можуть бути психологічно дорослими і зрілими, хоча фізично їм вже давно час, тому що несвідомо «женуться» за своїм дитинством. У взаєминах з державою, у стосунках з родичами, тим більше — з партнером, якщо він є. Скрізь вони хочуть відшукати своє дитинство і пережити його по-іншому.
Можливо, у ранньому дитинтсві їх надто рано змушували бути дорослими і вирішувати ті завдання, до яких вони ще віком не могли досягти. І такі люди навчилися їх вирішувати, навіть бути батьками для своїх батьків. А тепер вони хочуть компенсації. Повернутися туди і бути дитиною, яка безтурботно грається в манежі, коли мама опікується нею, стежить, щоб все було добре, а вона, дитинка, просто відчуває себе в безпеці. Мама поруч, вона радіє нею, радіє доброю чи поганою, вона не безпорадна, і не в депресії, і не зла. Хороша, хороша мама.
Гірка правда, насправді, в тому, що більш-менш наближено це все можна пережити лише в терапевтичному лікуванні, враховуючи ключове слово — наближено. Терапевт стане вам «хорошою мамою» ненадовго. Щоб досвід безумовного прийняття і безпеки закарбувався у вашій душі. Але. Це буде все одно не так і недостатньо. Адже минулого не можна повернути – стан повної безпеки залишився в дитинстві, його неможливо вже повернути.
І в якийсь момент лікування багато-хто усвідомлює, що неможливо переписати своє минуле, зробити його кращим, ніж воно було. Лишається лише одне — подорослішати. Прийняти життя таким, яким воно є і перестати чекати компенсацій. Крапка! І зробити це не тільки раціонально, головою, а переживаючи серцем. І прийняти весь смуток та печаль, що з ним пов’язані.
І тільки тоді можна відокремитися від інших, зупинитися очікувати від них турботи, припинити делегувати їм відповідальність за своє життя. Тільки я і я відповідаю, буде мені добре сьогодні чи ні. Чи буду я ситий, чи буду я задоволений. У мене є все — інтелект, емоційна і фізична зрілість для того, щоб зробити добре для себе. Нагодувати себе, заспокоїти та розважити. Піклуватися про себе, зберігаючи повністю увагу до свого життя і відповідальність за неї.
Опір дорослості
Ми стикаємося з опором дорослішати, оскільки доросле життя з усіма своїми можливостями сильно відрізняється від дитячого. Потрібно завжди бути собі господарем. Потрібно бути собі хорошою «внутрішнью мамою» і доброзичливим, але суворим, «внутрішнім татом». Саме таких «внутрішніх батьків» необхідно плекати і розвивати. І якщо внутрішні батьківські постаті недостатньо стійкі, десь недостатньо ласкаві, а десь, навпаки, недостатньо суворі, людина буде переживати той чи інший ступінь стресу, безпорадності, очікувати зовнішньої підтримки, буде почувати себе скривдженою, а весь світ — несправедливим.
І ось це переживання — коли я вирішую, що світ несправедливий до мене, я відчуваю образу і безсилля — і є найбільший опір. У такому стані неможливо рухатися вперед і дорослішати, шукати виходи.
І добре, якщо я трохи полежав і поплакав, а потім сказав собі: «Слухай, а давай щось змінимо, щось зробимо. Так, сьогодні була невдача, але можливо, я зможу навчитися організувати своє життя якось по-іншому». Може мені потрібен наставник, психотерапевт, який допоможе взяти себе в руки, зверне мою увагу на те, на що я не хочу поглянути, допоможе пережити біль, з яким я не хочу зустрічатися. І потім я зможу самостійно йти вперед, стоячи міцно на двох ногах. І буду відчувати себе незалежною людиною, буду сам справлятися зі стресом. І буду за це поважати себе і пишатися собою. Адже я — дорослий.
