ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Марусю привезли до притулку. У кімнаті з нею опинилися ще три дівчинки, дві такі ж за віком як і вона, і одна дівчинка на два роки старша, але вони їй пояснили, що старшу дівчинку скоро переведуть в іншу кімнату.

Нові подружки повели Марусю показувати побут, де їдальня, де кімната відпочинку, де бібліотека. Вони не питали де її батьки і це було добре, тому що Маруся не готова була відповідати на це питання. Щоразу рот зрадницьки кривився, голос починав тремтіти і з очей мимоволі котилися сльози.

Трохи пізніше прийшла вихователь Інна Іванівна і повела дівчинку в їдальню, так як обід вже минув, а вона була голодна.

Так минув місяць, Маруся звикла до розпорядку в притулку, він навіть почав їй подобатися і їм іноді дозволяли пез нагляду погуляти містом. Ночами Маруся почала спати і майже перестала плакати в подушку за мамою і татом.

Одного разу старші дівчатка стали дражнити її.

-Тебе родичі кинули, тому що ти стpaшна, ха, ха, ха!

-Це не так, – заплакала Маруся, – вони загuнyли.

-Вони від тебе втекли, щоб тебе не бачити, – сміялися дівчинки.

-Ні, вони загuнyли, poзбuлucя на мaшині, – кричала Маруся.

Далі вона почала плакати сильніше, потім раптом настала темрява.

Прокинулась Маруся в кімнаті на ліжку, біля неї сиділа медсестра і одна з сусідок по кімнаті.

– Опритомніла? Що-небудь болить? – запитала медсестра.

– Голова паморочиться, – прошепотіла Маруся.

– Ну, це не дивно, ти головою сильно вдарилася, коли знепритомніла, – ласкаво погладила її по голові жінка.

– Я пам’ятаю, що плакав, – сказала дівчинка.

-Лежи, не вставай, інакше може гірше стати, – сказала медсестра і пішла.

Пізно ввечері в кімнату до Марусі прийшли ті самі дівчатка, які сміялися над нею.

– Вибач нас, ми хотіли пожартувати, ми не думали, що ти ось так, – винувато сказала одна з них.

Нічого, – прошепотіла Маруся.

– Тебе як звуть? – запитала інша дівчинка.

– Марія.

– Ти нас пробачиш? Ми справді не хотіли так сильно тебе кривдити, ми не знали про твоїх батьків, просто кричали, – сказала перша дівчинка.

-Так, я вас пробачила, – сказала Маруся.

Через три дні Марусі стало краще, їй дозволили вставати з ліжка. Вона відразу ж пішла в бібліотеку, щоб посидіти там і почитати книгу.

В цей же час зайшла дівчинка, яка приходила вибачатися.

Привіт, у мене для тебе сюрприз, – сказала вона.

-Який? – запитала Маруся.

-Я підгледіла в твоїй особистій справі, що у тебе є дядько і його адресу. Ми з дівчатами написали йому листа і він відповів, що не знав про тpaгедію з братом і що якомога швидше приїде і забере тебе з притулку.

-Правда? Дядя Міша по мене приїде? – зраділа Маруся.

-Так! – посміхнулася їй дівчинка.

Дні Марусі тепер минали в очікуванні приїзду дядька. Одного разу, після сніданку, в кімнату зайшла вихователь і сказала.

-Марія, до тебе прийшли.

-Хто?

-Ходімо, сама побачиш! – не стала розкривати секрет вихователь.

Маруся здалеку впізнала свого улюбленого дядька.

З криком «Мішка!» Вона кинулася йому на шию. Він обняв дівчинку, притиснув її до себе, потім відсторонив подивився на неї.

-Яка ж ти доросла стала, Маруська! – захоплено промовив він, – біжи, збирай речі, ти їдеш зі мною.

Маруся кулею побігла в кімнату, зібрала нехитрі пожитки, розцілувалася з сусідками по кімнаті. Побігла до дядька. На півдорозі, щось згадала і побігла в кімнату до старших дівчаток.

-Спасибі тобі! – обняла вона свою колишню кривдницю.

-Їдеш? – кивнула на сумку дівчинка.

-Так, по мене дядько приїхав, – радісно сказала Маруся і ще раз обняла дівчинку.

Маруся поїхала з дядьком жити на Північ, там у нього була дружина і дочка, які дуже тепло зустріли дівчинку. А документи він оформив на удочеріння поштою.

Джерело