ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Віра поспішала на вокзал, щоб зустріти свою сестру. Вона згадала, як кілька років тому сама зробила так само – з маленькою
валізкою, в поношених, відданих сусідкою, чобітках, приїхала в це місто. Змінити своє життя, стати кимось, крім дочки, сестри і хорошої
учениці сільської школи. Її ніхто не зустрічав, все потрібно було робити самій. І Віра робила. Вступила до училища, знайшла місце у
гуртожитку.
Батько Віри і Ксенії, Тарас Петрович, був простим рибалкою, він йшов з бригадою рибалити на річку. Видобуток здавали в місцевий
рибопереробний комбінат, який і годував всіх жителів села.
Мати дівчаток, Марія, невигадливу своє життя любила, але дочкам хотіла іншої долі. Саме вона і радила Вірі їхати з села:
– Їдь, донечко. Ти розумна і робота знайдеться хороша. Пора нашу сім’ю в люди виводити!
І ось тепер, відучившись і отримавши кімнату в комуналці, жінка зустрічала свою молодшу сестру, щоб показати їй зовсім інше життя.
Але Ксенія була іншою, дуже схожою на батька.
– Ой, Ксеню, – хитаючи головою, твердила мати. – Всі дівчата, он, коси заплітають, сукні шиють, та в клуб ходять, а ти все на пристані з
чоловіками-рибалками ходиш. І що ти в цьому знайшла?
Тарас не показував цього, але в душі пишався молодшою донькою. А мама все мріяла, що молодшу доньку до старшої в місто
відправити, може, вона там зміниться.
В місто Ксенія їхала без особливого бажання. Тарас, коли дочка виїхала, не дозволив дружині прибрати в шафу штормовку доньки, і
заховати в сарай її чоботи.
– Вернеться моя помічниця, ось побачиш! Їй це все знадобиться!
Віра побачила сестру ще здалеку. Та, повільно йдучи по перону, несла точно таку ж валізу, яка колись була і у самої Віра багато років
назад. Історія повторювалася, тільки героїня була зовсім іншою. Сестри обнялись і пішли до метро.
– Ну ось. Заходи. Я тобі тут постелила, на кушетці. Ось тумбочка тобі, ванна в кінці коридору. Іди поки, душ прийми. Мило там, на
раковині, суничне візьми. Одяг я тобі новий дам. Пора припинити пахнути, як рибний магазин!
Ксенія, втомлена і якась скляна, робила все, що веліла сестра.
Вступні іспити, провал і робота на хлібобулочному комбінаті, вечірні походи по місту, театр, кіно і танці в Будинку культури. Ксенія
вбирала все, що потрібно було, щоб стати такою, як хотіла сестра. Щиро і цілком віддаючи себе Ксенії, Віра старалася, але відчувала,
що все марно.

Ксенія наче пропускала все через себе, а потім забувала, сидячи вечорами біля вікна і дивлячись кудись у далечінь. Десь там, за
кілометри від цієї кімнати, висить на цвяшку її штормовка, чоботи, притулившись в кутку, тихо спершись на батьківські, високі чоботи.
Все готово до її повернення. Потрібно тільки трошки почекати…
– Я додому поїду, треба батьків відвідати! – якось сказала Ксенія.
– Навіщо? – здивувалася сестра. – Вони ж писали, що все добре.
–Я хочу. Мені в село треба, розумієш. Мені потрібно хоч краєчком ока побачити нашу річку…
– І не думай! Тут у тебе робота. Ти спочатку на квиток назбирай, а потім їдь!
Віра знала, що не має рації. Але вона ж тоді утрималася, подужала, перетерпіла, коли було важко і сумно, вона заборонила собі
повертатися додому. Тому що мати вірила, що дочка досягне кращого, тому що так було треба! Тому що повернутися – значить
визнати свою слабкість, тому що якщо дозволити собі поїхати додому, то на зворотну дорогу в міське життя сил вже не буде.
Віра, не бажаючи зізнаватися в цьому, любила рідні місця так само сильно, як і її молодша сестра. Але вона загнала цю любов кудись
далеко, зачинила двері і навісив великий замок. Вона буде такою, якою не змогла бути мама, «стане кимось», щоб батьки пишалися
нею. А річка? Річка почекає…
Сестри таки поїхали додому – після дзвінка мами, в якому вона повідомила, що батько занедужав. Але дівчата не встигли… Мама
сказала, що батько весь вечір питав про них…
Ксенія, дивлячись на двері, чула у себе в голові тільки одне слово: «Чекав, чекав, чекав…». Чекав, зберігаючи її штормовку, чекав,
дбайливо притуливши до стіни її гумові чоботи, чекав, а вона не встигла…
Ксенія раптом кинулася до дверей, відчинила її і вибігла на вулицю. Вона прагнула до річки, до води, до тієї, яка була однією на двох,
любов’ю і сенсом існування в цьому Богом забутому місці.
– Я повернулася, тату! – тихо прошепотіла Ксенія. – Спасибі, що чекав, прости, що запізнилася…
Віра поїхала в місто одна. А Ксенія з матір’ю залишилися жити в селі. Кожна з сестер вибрала свій шлях, щоб не запізнитися прожити
своє життя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Джерело