Ще б не так дивно і образливо, якби вони дійсно бідно жили! А то самі ж – на курорти, у спортзали, басейни. Невже це батькам нічого на стіл поставити?
Син і невістка у нас заможні, у них свій хороший бізнес. Шість років вони у столиці, але одразу після весілля купили землю за містом і почали будівництво.
Жили вони в однокімнатній студії, двоє діток у них, тому в гості ми до них якось і не їздили, все вони до нас. Особливо літом, на свою зелень-овочі-фрукти. Ми дітям і онукам завжди були раді!
Ну а це вони нарешті добудувалися, два місяці тому переїхали у свій новий заміський будиночок. Там вже місця досхочу, у кожного своя кімната, ще й для гостей окрема, і вітальня спільна є, і простора кухня з їдальнею-терасою.
Покликав нас син у гості на входини, показати свої «володіння».
Зібралися ми і минулого тижня поїхали до них під Київ у гості – подивитися їхній заміський будиночок, житло, про яке вони так мріяли і стільки працювали, щоб побудувати цей дім.
Треба сказати, що будувалися вони довгенько, аж шість років, хоча могли і скоріше. Просто вони не звикли економити і в чомусь собі відмовляти. Вдягаються дорого, на моря літають, у дітей – репетитори, заняття не дешеві, невістка собою займається: косметологи, салони і все таке. Та це їхні гроші, їхнє життя, ми ніколи до них не лізли.
Так ось, приїхали ми, син зустрів нас с поїзда на машині, повіз до них.
Будинок нам дуже сподобався. Все гарно, зі смаком зроблено, чимала ділянка, кілька старих дерев плодових на ній ростуть, плюс молодий садочок посаджений. Одним словом, дуже сподобалося нам.
Але далі нас чекав неприємний сюрприз.
Розташувалися ми, і невістка покликала всіх на теплу терасу за стіл.
Сідаємо ми, стіл гарно сервірований, але…
Невістка ставить на стіл гречку, парову якусь рибу, салатик з пекінської капусти, чорний хліб. Пляшку білого сухого вина. І все!
Ні ковбаски-сиру хоча б, ну нічогісінько більше!
Навіть солодкого на десерт не було, лише зелений чай без цукру. Сказати, що ми з чоловіком здивувалися – це нічого не сказали. Вечеря майже у мовчанні пройшла. Коли вже допивали той прозорий чай, я не витримала і запитала, чи всі наїлися? Чому так мало всього на столі було?
Невістка відповіла, що вони так звикли харчуватися: просто й дешево. Нічого складного у приготуванні, нічого шкідливого і дорогого. Сказала, що не в їжі сенс життя, не голодні – і добре, і здоров’я міцніше. А син підтримав її мовчанням і киванням.
Та чомусь коли вони до нас приїжджають, вона не відмовлялася ніколи від моїх наїдків! Коли вони до нас – я голубці, вареники, котлети, випічку, картопельку, курочку…
Ще б не так дивно і образливо, якби вони дійсно бідно жили! А то самі ж – на курорти, у спортзали, басейни. Невже це батькам нічого на стіл поставити?
Дуже прикро на душі було, я майже всю ніч не спала на тому дорогому ліжку у гостьовій кімнаті. А на ранок попросила чоловіка через інтернет обміняти білети на цей же вечір, хоча збиралися кілька днів гостювати.
Сказали їм, що чоловіка на роботу терміново викликають.
Снідали ми вівсянкою на воді і кавою, а на чорному хлібові – варення, яке я їм передаю щороку. Ось так нас прийняли діти. Не розумію! Ну добре ми, так самі ж голодні ходять напевне, онуків наших голодом морять… Це ж не нормально!
Я дуже обурена й ображена на сина й невістку. Ну, приїдуть вони! Я принципово онукам наготую окремо смакоти, а їх гречкою і вівсянкою частуватиму. Нехай відчують, як нам було у них «на гостині».
