Щоб все це радянське добро не викидати, свекруха запропонували нам жити в іншій кімнаті, яка менша і без балкона. Ми не погодилися і їй довелося звільнити кімнату, яка до одруження належала моєму чол
Свекрам моїм вже трохи за шістдесят, мій чоловік – пізня і єдина дитина, на даний момент його батьки вже пенсіонери. Живуть вони в трикімнатній квартирі, яка колись дісталася їм від колишньої держави.
Як і більшість молодих сімей, ми після весілля спочатку знімали квартиру, потім вирішили переїхати до них, щоб потроху збирати гроші на своє житло. Я сказала чоловікові, що там є і його кімната, і він має юридичне і моральне право там жити. А якусь частину зарплати ми будемо відкладати, щоб придбати в майбутньому собі власне житло.
Свекруха сильно здивувалася тому, що я добровільно захотіла жити з ними. Свекри до цього наївно думали, що сплавили улюбленого синочка на мої турботливі плечі. Навіть встигли за цей час з кімнати чоловіка зробити собі гардеробну, заповнивши її різним мотлохом. Їм так було зручно.
Щоб все це радянське добро не викидати, свекруха запропонували нам жити в іншій кімнаті, яка менша і без балкона. Ми не погодилися і їй довелося звільнити кімнату, яка до одруження належала моєму чоловікові.
Зараз живемо з батьками чоловіка разом, але стосунки натягнуті. Ми купуємо продукти, побутову хімію, прибираємо всю квартиру. Зробили невелике перепланування, на яке витратилися зі своєї кишені. Але його батьки все одно незадоволені. Їм не хочеться нічого міняти, їх влаштовує все, як у них зараз є.
Батько чоловіка хворіє, але ходить самостійно, обслуговує себе теж. Але свекруха якось сказала, що якщо у нас буде дитина, нам потрібно буде шукати житло. Батькові не можна хвилюватися, а дитина буде створювати вдома багато галасу. Дивна заява, тобто онукові, про якого вони так багато говорили раніше, тут заздалегідь не раді? Чи як виходить – теоретично онук потрібен, а на практиці потенційному дідусеві «не можна хвилюватися»?
Вчора свекруха заявила, що її знайомі здають одну кімнату двом студенткам і тому у цих щасливих знайомих немає проблем з грошима. Купують собі все, що хочуть, ні в чому собі не відмовляють. Звичайно, не відмовляють, тому що до цього купили своїй дочці окрему квартиру.
Ми зрозуміли натяк, але йти нам нікуди. Та й нема чого – це ж не однокімнатна квартира! Чоловік має право на частину житлоплощі. А якщо когось це не влаштовує, можна купити невеликий будиночок в глухому селі і там собі спокійно жити і «не хвилюватися».
Я вважаю, що батьки чоловіка – егоїсти, не можу я зрозуміти таких людей. Адже це їхній єдиний син. Чим вони думали, коли його народжували і не забезпечили житлом? Адже це він, а не я, повинні привести дружину в свою квартиру. Я хоромів в центрі столиці не вимагаю, однокімнатної квартири в нашому обласному центрі цілком вистачило б, але ж навіть її немає.
Свекри постійно нам натякають, що нам потрібно готуватися до переїзду. Я сказала чоловікові, що якщо ми переїдемо, онуків вони ніколи не побачать. Але по їх реакції зрозуміла, що вони їм і не потрібні. Як і син. Головне – власний комфорт і «не хвилюватися». Але чому мені їх комфорт повинен бути важливіший, ніж мій власний?
Фото ілюстративне.
