Сьогодні я забираю свою стареньку маму в місто з села. Вона повільно знову і знову відкриває шафу, перебирає речі, які вже дивилася 10 хвилин тому. А в тій шафі вицвілі хустки, старенькі рушники. Я зн
Ще зранку мама збирала свої речі. Вона раз у раз знову відкривала свою шафу, старенькими руками перебирала знову і знову, якісь
непотрібні, на мій погляд речі. Там були якісь вицвілі хустинки, лляні рушники, яких вже не купити в жодному магазині, таких вже немає.
Я мовчала.
Мама не хотіла говорити. Я бачила, як їй було непросто прощатися з селом, зі своєю маленькою і такої рідною хатиною. Тут все її
життя.
Сьогодні я забираю маму до себе. Але не повірите, в ї очах чомусь немає щастя, радості, хоча вона знає, що ми її любимо, їй у нас буде
добре, в місті її чекають маленькі онуки, які виросли на бабусених пирогах і казках.
Мама не брала ні сумок, ні пакетів, вона, ще по звичці складала все в вузлики.
Я знаю, що я куплю їй всі необхідні речі: і одяг, і взуття, і новенькі яскраві халатики, пальто. Та я мамі не заважала, не говорила, щоб
вона чогось не брала. Нехай складає все, що таке рідне їй.
Я сьогодні забираю свою маму з села у місто. Тепер я знаю, що маю доглядати за нею, щоб їй було добре та комфортно у нас. Тепер я
відчуваю себе мамою своєї старенької мами.
Ukrainians.Today
Фото ілюстративне, з вільних джерел
