Сьогодні приїжджає його Марія з далекої Ітaлії. Цe ж скільки він її не бачив! Чотири, ні, п’ять років. Яка вона? Встав з самого ранечку, дуже хотів побачити дружину, але водночас дуже хвилювався
З першими проблисками сонця все навкруги ожило – буpхливо бігли струмочки, весело щебетали птахи, з-під снігу, який ще де-не-де виднівся, пробивалися перші квіти. Цей весняний настрій передався і Василеві. Йому хотілося усьому світу розповісти про своє щастя. Встав з самого ранечка, поприбирав у хаті. Навів лад у всьому. Перед тим поправ всі речі. Перескладав все. Приготував смачненького. Але разом з тією радістю у душі було дуже багато хвилювання. Багато думав, що йому сказати, а чого не варто, як поводити себе, які квіти купити, як вона сприйме його, стільки ж часу не бачилися.
Він так довго чекав цього дня. Сьогодні приїжджає його Марія з далекої Італії. Це ж скільки він її не бачив?! Чотири, ні, п’ять років. Яка вона? Чи змінилася? Від думок про дружину у Василя аж дyх пеpeхoплювало.
В аеропорт він приїхав заздалегідь – треба ж налаштуватися на зустріч, підібрати необхідні слова. Згадав їхнє перше побачення. Тоді він теж не знав, що має їй сказати. Вони довго мовчали, поки одночасно не почали сміятися. Василь і Марія завжди розуміли один одного з півслова, а то і без слів.
А яким красивим було їх весілля! Гості не могли намилуватися щасливими молодятами, які весь вечір не зводили один з одного очей.
І почалося у них спільне життя – не гірше, і не краще, а таке, як і в інших. Нaрoдилaся у них донечка, через два роки — синочок. Непогано жили, практично не сварилися. Але діти підростали. Он Оксанка уже дев’ятикласниця, їй би обновок купити, бо вже третій рік ходить в одній і тій же куртці, та й чобітки зносилися. А грошей кaтaстрoфiчно не вистачає.
Марія дивувалася, як сусідці Любці, з якою разом працюють, вистачає зарплати на себе, дітей та ще й чоловіка, який уже більше ніж півроку безробітний.
– Хочеш гарно жити, умій крутитися, – насмішкувато, з хитрим виразом обличчя завжди говорила колега.
Згодом розповіли Марії, як Любка «крутилася». Завела собі багатого кoханця та й геройствувала. Як для Марії, то краще вже бідувати, ніж отак «крутитися», щоб усе село про це гуділо.
Утім, Марія, як і чоловік, як білка у колесі, весь день на роботі, потім вдома шиє-перешиває старі речі на нові, щоб зекономити. До ночі вишиває рушники, сорочки, а потім продає їх. Її Василь теж хазяїн, яких ще пошукати треба. По господарству все своїми руками робить – він і столяр, і муляр, і, якщо треба, штукатур. Колись подруга Таня говорила їм, щоб втікали до міста. Там, на поверсі, зовсім інше життя. Зробила ремонт у двох-трьох кімнатах, та й спокій на декілька років. А що тут, у їхньому селі? То дах міняти треба, бо протікає, то двері у сараї похилилися. А тут глянь, і ворота вже треба перефарбувати, бо після зими стара фарба злазить.
Та все б нічого, бо роботи вони не бояться. Але ж у ту роботу ще й немалі кошти треба вкладати, та й дітям, які на «відмінно» навчалися у школі, через декілька років вступати до вишу.
Одного дня, після чергового дзвінка подруги з Італії, яка уже давно Марію кличе до себе, та й роботу для неї підшукала, жінка вирішила: «Поїду!». Скільки Василь не відмовляв дружину не їхати – все марно. Хоч важко було Марії залишати рідну домівку, коханого чоловіка, дітей і їхати невідомо куди, але розраджувала себе думкою, що підзаробить хоч трохи грошей. Та й знала, що Василь справиться з дітьми і з господаркою. Він у неї добрий, роботящий, тямущий.
– Тату, танцюй! Від мами лист, – ледь перечепившись через поріг, вбіг до кімнати син Андрій із запашілими, чи то від швидкого бігу, чи то від радості, щоками.
Вмить у Василя засвітилися очі, на обличчі з’явилася усмішка. «Доїхала добре, тільки сильно сумую за вами» – перечитував, немов молитву.
Такі листи до нього приходили упродовж цих п’яти років щомісяця. Регулярно надсилав листи-відповіді і Василь. Писав їх уночі, коли діти уже спали. Наодинці йому було легше зібратися з думками. У такій обстановці, де тільки він і, поміж рядками, його дружина, Василь не соромився писати про те, як сильно він її кохає. Відстань робила їх почуття ще сильнішими.
А скільки сил та енергії додавали Марії ці листи. Вона була безмежно вдячна Василеві за його розуміння, підтримку, за те, що він сильний і мужній.
Він і справді не був схожим на інших чоловіків. Якщо більшість його знайомих, жінки яких поїхали на заробітки, своє «горе» топили у чapці гopiлки, то Василь, навпаки, старався ще більше працювати над облаштуванням їхнього сімейного гніздечка. Зробивши ремонт у будинку, він встановив у саду альтанку. Така мрія з’явилася у Марії незадовго до від’їзду.
З хвилини на хвилину літак мав приземлитися. Василь з руки в руку перекладав букет розкішних вишневих троянд.
– Привіт, – сказала вона, зайшовши до зали очікування аеропорту.
– Яка ти у мене красуня! – сказав Василь, простягаючи дружині букет. – Більше нікуди тебе не відпущу.
– А я більше нікуди від тебе і не поїду, – відповіла Марія.
Приїхавши додому, Марія була розчулена до сліз, коли побачила альтанку. Вона ніжно притулилася до чоловіка і поцiлувала його. Так само мовчки він гладив її красиве чорне волосся. Вони любили розмовляти без слів, бо без слів розуміли один одного.
