Сповідь закарпатської вчительки
Двійочники стають успішними, а відмінники працюють на них. Навчання у школі нічого спільного з успіхом у житті не має
До редакції газети «Неділя Закарпатські новини» надійшов лист від вчительки, яка розповіла про шкільні проблеми, з якими зіштовхуються педагоги. Про бюрократію, перешкоджання справжнім реформам та атмосферу в колективах освітніх установ.
При цьому жінка побажала залишитися анонімною, бо усвідомлює, що за таку відверту сповідь її можуть звільнити з роботи.
Як закарпатські жінки вбивають чоловіків
Отже, друкуємо лист без змін.
Старт навчального року – це завжди нові випробування для учнів, їхніх батьків та нас, вчителів.
Я завжди обурювалася, чому журналісти так активно обсмоктують випадки, коли вчителі піднімали руку на учнів чи словесно ображали їх, але мовчать про проблеми тих, хто цих школярів вчить. Тепер зрозуміла. Бо батьки оприлюднюють інформацію, не бояться про неї відкрито говорити, виступати перед телекамерами, а ми, вчителі, про свої труднощі мовчимо, бо боїмося втратити роботу.
А як можуть їх висвітлювати журналісти, коли їм просто нічого не відомо про те, що коїться в школах. Звісно, про деякі речі вони знають, але це тільки незначна частка проблем, як кажуть поверхня айсбергу.
Наприклад, про те, що батьки постійно змушені купувати щось для навчальних закладів, робити власним коштом ремонти, хоча це зобов’язана робити держава. Наприклад, зараз деякі школи залучають батьків навіть купувати першокласникам меблі. Багато хто замінює також двері на класах, купує дошки, килимки, люстри, занавіски та багато іншого.
Щороку після закінчення навчання батьки здають гроші на ремонт школи, а класи своїм дітям потім ремонтують за свої.
Але це далеко не все. Після цих ремонтів потім вчителі самі змушені прибирати. Дирекція каже – техперсонал не встигає. Але ці ж прибиральниці чомусь встигають мити вікна у директорів та завучів та й у деяких вчителів, щоправда, педагогам за гроші. У школі ж добровільно-примусово мають прибирати вчителі. Деколи їм на підмогу приходять батьки, або самі ж учні. Сумно, але наша місія зовсім у іншому. Я не для того вчилася в університеті, аби бути техпрацівницею.
А що робиться в самому колективі?! Це ж зміюшник! Приближені до керівництва розповідають їм все, що чують на перервах: хто що казав, хто що зробив. Ми боїмося відкрити рота, бо вся інформація передається. А потім нас карають… обділяючи календарними годинами та іншими шляхами.
Нам заборонено навіть лайкати у фейсбуці публікації деяких журналістів, які пишуть правду, писати коментарі до політичних матеріалів, висловлюватися у соцмережах критично проти управління освіти та влади. Хоча так було і в попередні роки, навіть десятиліття.
Це ж гірше, ніж Радянський Союз!
А яких ми змін хочемо, коли очолюють школи директори старого типу, більшості 50-60 років. Ці люди не готові до змін, не хочуть реформ і працюють диктаторськими методами. Як же буде змінюватися навчальний заклад, коли сам керівник цього не хоче, молодим зелене світло ніхто не дає. Де на Закарпатті ви бачили молодого директора школи, якому років 26, навіть 30? Та ніде. Управління освіти такого не допустить.
Зараз активно обговорюється шкільна реформа. Я – за реформування, двома руками. Але мало хто читав сам текст закону і знає, скільки там підводних каменів. Ця реформа до наших умов не пристосована. Самого життя дітей ніхто не учить. От і потім двійочники стають у житті успішними, а відмінники працюють на них.
А хіба у Міністерстві зацікавлені, щоб вчитель розвивався? Вони ж, наче космонавти, зовсім відірвані від реальності і не бачать, чи не хочуть бачити реальний стан справ у галузі. Так, у нас є курси підвищення кваліфікації. Правда, проводяться вони за радянською методикою і більшість вчителів ті заняття навіть не відвідують, домовляються, купують папірець, нібито вчилися, слухали, отримали нові знання.
Що ж це за реформування таке? Наприклад, мій чоловік працює на приватній фірмі і підприємець постійно відправляє їх кудись на тренінги, які проводяться цікаво і завжди там можна черпнути для себе корисну інформацію. Крім того, він весь час закуповує для них книги з самовдосконалення та саморозвитку, вчить бути успішними та досягати поставлених цілей. А ми навіть методички для роботи купуємо за власні гроші. Я не кажу про художню літературу. Про те, що мені було б корисно для власного духовного збагачення прочитати всі книги Мирослава Дочинця чи Оксани Забужко. Я говорю про необхідні речі, без яких працювати не можна.
Але ж нам навіть відпускні за літо не виплатили і незрозуміло взагалі коли виплатять і чи отримаємо їх взагалі. Тож із чого купувати книги? Чому в бібліотеку постійно закуповують всяку непотрібну літературу, а не те, в чому має потребу кожен педагог?
Зараз багато хто обурюється за додаткові уроки. Але програма складена так, що викласти весь матеріал за 45 хвилин нереально, до того ж ніхто не враховує індивідуальні особливості дітей, не всі ж сприймають нову інформацію миттєво і з першого разу. От і виходить так, що без репетитора дитині обійтися важко.
А наступні роки обіцяють порадувати школярів новими випробуваннями. Із 2020 року ЗНО з математики планують зробити обов’язковим і при цьому заявляють, що гуманітарний та технічний склад розуму в дітей – то дурниці, такого немає.
Невже у нас у Міністерстві такі всі розумні? Просто генії! Наші діти мають бути універсалами і однаково знати як мови, так і точні дисципліни.
Але ж у всій Європі та в Америці починаючи з середньої ланки учні вивчають лише те, до чого мають хист, інші ж дисципліни – лише поверхово. Є природничі, математичні, гуманітарні класи. А з наших нещасних учнів хочуть зробити вундеркіндів.
Це ж нечувано!
Але ж як сказати прямо в обличчя дитині, що шкільні здобутки не мають нічого спільного зі справжніми успіхами й багатством у житті? Тоді ж усі перестануть вчитися взагалі. Але це правда. Багато хто з геніїв та мільярдерів або в школі пас задніх, або кинув навчання в університеті, а згодом досяг нечуваного успіху у справах.
І ще одне… Гриневич днями у інтерв’ю заявила, що якщо вчителів змушують копати шкільні клубми чи бігати коридорами з ганчірками в руках, то в цьому немає нічого поганого, бо багато хто любить працювати на землі, чи прибирати. А вона питала самих вчителів, чи вони це хочуть робити? По-перше, таке мало кому подобається взагалі. А ті, хто справді люблять, то мають робити це вдома, а не на роботі.
«У часи, коли я була вчителькою, мені доводилося викликати учнів. У нас не зганяли в школу. Це було радісно, бо всі зустрічалися і готували свій клас», – заявила вона.
Шкода, що в нас управлінські методи такі тоталітарні, від радянських часів у школі майже нічого не змінилося. Як каже Міністерство – так робить обласний Департамент освіти, який дає команду міським та сільським управлінням – ті, у свою чергу – директорам, а керівники шкіл – нам. І ніхто не має права на непокору. Інакше погрожують звільненням.
Крім того, нас, як стадо баранів, разом із дітьми зганяють для кількості на різні заходи, де чиновники виступають, покладають квіти. Думаєте, учням або нам це цікаво? Але ж нас ніхто не питає. Дають вказівку – і все. От так ми і живемо… і із року в рік зіштовхуємося з одними й тими ж проблемами і реально якісь реформи, які були б на благо, я не бачу.
Тому, колеги, будемо й надалі терпіти й мовчати?
Це вже кожен вирішує для себе особисто. Але більшість із нас таки відкрито про свою думку не заявлять.
Тож із новим навчальним роком усіх, із новими випробуваннями. І дай Бог, щоб їх хоч було якомога менше.
