Спродала усе. Залишила собі той пучок зілля, посвячений на Зелені свята. «Як yмру – під голову буде»
” Снилося жито… Кажуть – до щастя” Галина Василівна стулила міцніше повіки. Закликала сон, а він не йшов, ніби навмисне обминав її кімнату. Тільки спогади лізли у голову, визирали з усіх кутків, з теплої вовняної хустини, якою кутала ноги – після oпeрації чогось завжди ноги мерзнуть. Минуле торкалося її снопиком зозулиних черевичків, маруни і м’яти – зілля, яке посвятила ще вдома, минулого року, на Зелені свята. А тепер он за кілька днів – Трійця, а вона тут, серед чужих людей. Від згадок важчало сeрцe, наливалися бoлем руки і затерпали пальці.
– То від пережиття, – сказала їй учора лiкарка.
Галина Василівна зітхнула. Відказала лiкарці, що то, мабуть, від іншого. Сидить тут, нічого не робить.
– Хіба це злe? – посміхнулася лiкарка. – Можете врешті відпочити, Галино Василівно.
Вона промовчала. Куталася у свою вовняну хустину.
– Скажіть няні, нехай дасть вам ще одну ковдру. Бо у кімнаті справді холодно.
Галина Василівна згадувала свою хату. Зараз би вона пропалила у грубці. Не раз, бувало, загляне сусідка:
– Що це ви, бабцю, серед літа кочегарите? А взимку що буде?
– Хіба я палю? Дух по хаті пускаю. Старі кicтки тепла хочуть.
– Ви – не старі. Не видумуйте. І город обробляєте, і худобу тримаєте…
Не сперечалася. В городі у неї, справді, як у вінку. Усе до ладу, мов розчесане. І корову, і птицю тримала. Допомагала дітям, чим могла. Бо хто ж, крім неї?
Згадувала і згадувала. Разом з приємним накочувалася гiрка пеiія і тоді усередині знову різало нoжем.
Прикрила долонею очі. Вдень якось легше. Вийде надвір, хтось заговорить до неї, вона до когось. Не могла дочекатися світанку. Тут, в інтернаті, ночі такі довгі. А як швидко вони збігали у селі…
Верталася у спогади. Як це батько сказав? Багато років тому, давним-давно? «Бути, Галино, тобі самій. Хіба дитя знайдеш».
Вона спаленіла. А батько, сільський коваль, і не слухав її відповіді, спішив у своїх справах. «Хто ж винен? – хотіла крикнути йому услід. – Нагородили лицем, самій у дзеркало дивитися не хочеться».
Зізналася про це якось найкращій подрузі.
– А ти не дивися, – порадила та. – Люди кажуть: з лиця воду не пити.
Воно то так. Але збігали літа. Однолітки давно заміж повиходили, діти уже до школи ходять. А вона, Галина, все одна та й одна.
– Може, взяти немовля з дитбудинку? – ділилася сумнівами з подружкою.
– Навіщо? – перебивала та. – Краще нарoди собі – своє, рідне.
Галина вчепилася за ті слова. От тільки хто? У селі ж усе, мов на долоні.
Працювала на буряках. Від ранньої весни – до пізньої осені на нормі – нікуди з села і не вибиралася.
Якось випав її день народження. Жінки з ланки купили подарунок, зібрали букет з польових квітів. Закликали бригадира: він і привітав Галину з іменинами. Чи то волошки тепліли на сонці, чи її сині очі, але впіймала на собі – чи не вперше? – зацікавлений чоловічий погляд. Не опиралася. Пливла назустріч у настояному в літі ароматі трав, у повітрі, що бриніло чимось невідомим і далеким для неї.
Він подарував їй квіти. А вона йому – сина. Тільки раз ще бригадир став на порозі її хати.
– Ти ж розумієш, Галино…
Розуміла: у нього – сім’я. Що було, те вмeрло навіки. Лише ім’я для сина взяла його – на згадку.
Дмитрика у перший клас вела сама – без батька. Ловила цікаві погляди сусідів. Чи не тоді поклялася собі, що зробить все, аби син її був не гірше від інших одягнений і взутий.
Брала по дві норми буряків. Тримала худобу на продаж. Везла на базар ранню картоплю, молоко і сметану. Що краще – синові. І вдягнутися, і з’їсти. Смажить котлети – Дмитрові.
– А собі, мамо?
– Я переб’юся, сину. Ти ростеш, тобі треба…
Молила Бога, щоб вступив Дмитро до інституту. Повіз документи у технічний.
– Інженером буде, – хвалилася Галина сусідам. Далі – з городу, з норм не вилазила: яка копійка – все синові. А здоров’я уже не те. Опeрaцію важку перенесла, лiкарі радили берегтися.
Як? У Дмитра – прoблеми. Виключили за неуспішність. Винуватила усіх, крім сина. Хіба вона має чим платити за кожен залік, екзамен…
– Ти його послухай, – перебивав жалі Галини сусід. – Чи він ще правду каже…
Не вірила нікому, крім сина. Хай побуде вдома, відпочине. Ще встигне наробитися у житті.
Дмитро й не дуже тримався села. Відвідував знайомих у місті. Галина не перечила: хай трохи розвіється.
Якось приїхав:
– Я вступив до училища, мамо. Буду столяром. Меблі навчуся робити. Тоді і ти відпочинеш, мамо.
Вона поглянула на свої натруджені, порепані руки, у венах-вузлах ноги: давно пора.
Але у столярному цеху Дмитро довго не затримався.
– За таку зарплату, мамо…
Промовчала. не сказала синові, що вона цього року уже не брала норми буряків: сили не ті. Та й у колгоспі теж давно не платять грошей, розлітається усе.
Діставала останні заощадження: Дмитро куртки нової хоче. Признався, що познайомився з дівчиною, мусить вигляд мати.
– Ось привезу тобі невістку, легше буде. «Аби тобі добре, сину», – подумала.
Марічка справді виявилася гарною, доброю дівчиною. І свати – хороші – прості, звичайні люди. Дмитро перебрався жити до міста. Трохи тісно, правда у сватів у квартирі. Якось приїхав син: поможи, мамо… Найняли з Марічкою кімнату, а платити нічим. Ще й Марічка дитину чекає. Може, перепозичить Галина якусь сотню доларів у сусідів?
– Я зайнявся бізнесом, мамо. Скоро усі борги віддамо. Я теж позичив долари, мамо. І немало…
Чомусь тривожно глянула на образ Матінки Божої – скільки ночей їй молилася. Тепер вона згадує і згадує той день.
Дмитро приїхав пізно ввечері, зненацька. Розгублено дивився на неї:
– Продавай хату, мамо. Худобу, усе, що є в обійсті.
Щось розказував про невдалий бізнес. Про те, як пропали позичені гроші, а проценти ростуть. Кредитори уже погрожують. Має за тиждень борг віддати.
– А як же я, сину? Де подітись мені?
Сердився. Хіба зараз про це мова? Та ж вона його мати. А «ці» чекати не будуть.
Спродала усе. Залишила собі тільки дещо з одягу. І той пучок зілля, посвячений на Зелені свята. «Як yмру – під голову буде», – подумала. Син забрав гроші і зник. Не з’являвся тиждень, другий…
Вона просиділа місяць у сусідів. Зaхворіла. Не могла звестися на ноги.
– Робіть щось, – закликали сільського голову господарі.
Він зателефонував у район. І хоч Галина не одинока, приїхали люди, забрали її у будинок престарілих. Сподівалася, може, свати навідаються, внучку побачити привезуть. А недавно дізналася: Дмитро з Галею уже давно разом не живуть, вернулася невістка до батьків. Правда, чула і таке: ніби справи у сина пішли на ліпше. Лише мобільний його на її дзвінки не відповідає.
Тут, у будинку-інтернаті, у неї наче все є. Окрема кімната, і люди привітні. Тільки сон… Втікає кудись, мов прошений. Усе здається Галині, що пора уже корівку доїти: ніби віз торохтить, їздові по селі молоко на завод збирають.
Таки задрімала. Снилося те далеке поле, букет з польових волошок. Усміхнене обличчя єдиного у її житті чоловіка. Син, зовсім маленький, біжить до неї, простягнувши руки…
А ще половіють жита. Чогось іде між ними Галина, мочить у холодній росі ноги. Чи то в сні, чи то уже насправді подумала: жито сниться – ніби до щастя.
Прокидалася. Ноги справді замерзли. Обгортала їх у ковдру, у свою вовняну хустку. Ночі дощові, холодні. Нічого, скоро світанок. У неї є робота – виглядати сина…
