“Свекруха вигaняє з квартири дітей та маленьких онуків. Кoли дізналася причину, бyла вpaжена”
Квартира, про яку йде мова – невелика двушка в спальному районі. Цю нерухомість Анна Дмитрівна отримала в спадок від батьків якраз в той рік, коли одружився син. Молоді як весільний подарунок попросили у свекрухи дозволу пожити в квартирі на перших порах.
– Не хотіла я дозволяти, але відмовити теж було якось незручно. Не вистачило духу, чесно кажучи. Пустила я їх. Але попередила, що це не назавжди! Вони повинні збирати гроші на своє житло. Домовилися, що як тільки вони зберуть більш-менш пристойний перший внесок, візьмуть іпотеку і з’їдуть. А я вийду на пенсію і буду квартиру здавати, тому що на дві тисячі не проживеш!
Молоді перед весіллям були на все згодні, кивали головами і хором обіцяли, що гроші будуть збирати обов’язково, і як тільки, так відразу і з’їдуть. Тоді обоє працювали на непоганих посадах, перспективи були дуже райдужні. Та й матері в той час ледве виповнилося п’ятдесят, і до її пенсії, здавалося, ще ох як далеко.
З дня весілля сина пройшло вже більше десяти років, а віз і нині там. Грошей молодята не накопичили, та це й не дивно. У них двоє дітей, старшій дівчинці сім, молодшій рік. Невістка сидить в декреті, працює один син. В останні роки ледве зводять кінці: все дорожчає, сім’я збільшилася, а зарплата сина не росте. Більш того, премії урізали, бонуси прибрали, постійно ходять якісь чутки про скорочення. Ситуація невесела.
Анна Дмитрівна живе набагато краще сина: вона досі працює. Ще й дітям підкидає по чуть-чуть, онукам подарунки купує. Тільки ось в останній рік стала замислюватися про те, що пора йти. Накопичилася втома, загострилися болячки.
– Ну і я подумала – не хочеться, щоб на носилках з роботи винесли і відразу на цвuнтар! – ділиться Анна Дмитрівна з подругою. – Треба ще пожити для себе, хоч кілька років, поки сили є. Здоров’я поправлю, свою квартиру в порядок приведу, до родичів з’їжджу, вони давно звуть. Загалом, вирішила – доробляю до кінця року і йду. Єдине, зараз треба вирішити питання з тією квартирою, а як це зробити, щоб не посваритися? Буде, мабуть, скандал!
– Ти сину вже говорила щось? – цікавиться подруга.
– Я сказала, що на роботі мене просять на вихід вже. Дадуть, мовляв, доопрацювати до кінця року і все. З січня я пенсіонерка, як жити на пенсію буду, не уявляю.
– А він що?
– А він мені – мама, каже, не хвилюйся, звільнити тебе ніхто не має права! Це вікова дискримінація, за це зараз роботодавця по голівці не погладять! Нехай тільки спробують! Ми їм, каже, таке влаштуємо – ух! Працюй, каже, спокійно і ні про що не переживай! Ось так. Хорош син! Мати на сьомому десятку, ледве ноги тягає вже, а він їй – працюй, каже, спокійно далі! А про квартиру – ні слова, звичайно. Не розуміє по-хорошому, доведеться по-поганому, мабуть.
– Ань, та все він розуміє! – зітхає подруга. – Чи не дурень же. Просто ти його теж зрозумій. Куди вони підуть, з дітьми, з речами? Грошей у них зараз, я так розумію, не густо? І однорічна дитина на руках?
– Зіна, а у них ніколи не густо! – сердиться Анна Дмитрівна. – Вони кілька років без дітей жили, працювали, і що? Толку немає! Вони за десять років на ноги не встали. І через рік, і через п’ять буде те ж саме! Я вже зрозуміла – в будь-якому випадку скандал буде, і я буду погана. Культурно виселити не вийде!
– Ань, ну навіщо виселяти? Це ж твої діти, онуки. У мене б духу не вистачило виселити сина з дітьми на вулицю – щоб здати квартиру чужим людям і отримати надбавку до пенсії.
– А жити мені на що тоді?
– На пенсію, як більшість людей похилого віку! Пенсія, плюс пільги, плюс своє житло – нормально прожити можна. Не в шику, звичайно. По гостям і санаторіям їздити не вийде, і на ремонт в квартирі теж, мабуть, не викроїти. Але на просту їжу вистачить цілком.
– На їжу, може, і вистачить, а на ліки? На одяг і взуття?
– Може, здати тоді квартиру синові? Ну нехай платить за проживання якусь суму? Їм зате не переїжджати, квартиру не шукати, дитині не міняти школу.
– Зін, я вже думала про це, – зітхає Ганна Дмитрівна. – Нічим хорошим це не закінчиться. Образа все одно буде на мене – як так, жили безкоштовно, а тепер чомусь платити повинні. А з грошима почнеться свистопляска. Головою кивнуть і платити не будуть, і що я зроблю? Я ж не банк, і в суд не подам, якщо що, сама розумієш. Я буду сподіватися, планувати, а мені – вибач, мама, грошей немає. Навіщо мені це треба? Я краще сторонніх орендарів пущу. З ними простіше.
Як вважаєте, вигнати на вулицю дітей і онуків, щоб здати житло і отримати надбавку до пенсії – це нормально?
Діти давно вже не діти, пора їм подорослішати? У них є можливість заробляти, на відміну від мами-пенсіонерки. Нехай скажуть спасибі, що мати не просить ще і їй допомагати?
А може, це пенсіонери з нерухомістю втратили берега? Загризти готові за квадратні метри, причому своїх же. Чи не зупиняться ні перед чим. Хіба можна рідних дітей з немовлям гнати вншкуди заради нового взуття і поїздок в санаторії?
