«Та то пiдcтилка батькова! І де ти тільки взялась на нашу голову»: Розлучившись з коханцем, Інна вирішила помститись – вийти заміж за його сина
Але ситуація кардинально змінилася, коли Інна влаштувалася на дуже престижну фірму. Величезний офіс, багатомільйонні угоди, поїздки за кордон – одне слово, про таку роботу вона мріяла все життя! Єдиний мінус – працювати мусила з ранку до вечора. Тож коли виходила з офісу, вже не хотілося ні дискотек, ні посиденьок за пивом: вечеря, душ і – спати.
У 50 він був іще тим спокусником!
– Інночко, ви така сумлінна працівниця, – одного вечора зайшовши до кабінету, зауважив немолодий директор фірми.
– Ой, вибачте. Просто річний звіт хотіла доробити. Щоб завтра із самого ранку всі документи вже були готові, – лепетала-виправдовувалася Інна. – Але якщо я вас затримую, пробачте. Зараз я всі паперу складу і вдома допрацюю.
– Ні-ні. Не варто. Я, навпаки, ціную сумлінних працівників, – підійшовши до Інни, погладив директор по спині.
За хвилин тридцять Інна таки доробила річний звіт і втомлена попрямувала до виходу. Та щойно опинилася на вулиці, величезний джип поблимав фарами і пілікнув. Інна не звернула уваги, думала, до когось іншого сигналять. Але тут же почула: «Інночко! Нумо я вас підкину!» Дівчина не повірила: її кликав директор!
Вечеря, на яку запросив Ігор Іванович, була просто казковою: тиха музика, вишукані страви, приємна бесіда. «Навіть не думала, що з чоловіком, старшим на 30 літ, може бути так цікаво», – думала, коли директор підвозив Інну до будинку.
Чоловік хотів на прощання поцілувати молоду колегу. Але та сором’язливо відхилилася. Тож аби чимось заповнити незручну паузу, Ігор Іванович промовив: «І, до речі, завтра до обіду ви вільні. Бо я вас затримав допізна, і ви свою роботу виконали ще сьогодні ввечері».
Радій, що законна дружина за патли з офісу не витягнула
– Інно, що ти собі думаєш? Про ваш із директором роман уже весь офіс гуде! – запитально глянула на дівчину Зоя Петрівна, яку Інна дуже любила і називала просто «тьотя Зоя».
– А що таке? – вдавано фиркнула Інна. – І взагалі: кому яке діло?
– Інночко, якби ти просто спaла з шефом заради кар’єри – це одне. А ти ж закохалася в нього по самісінькі вуха!
Такого повороту Інна не чекала. Бо вона і справді спочатку погодилася на стосунки з директором, лише щоб стати начальником відділу. Потім вирішила, що немає нічого поганого в увазі розумного, багатого і не такого вже й старого чоловіка. А потім сама не помітила, як полюбила Ігоря всім серцем.
– Зоєчко, ви мені, як мама. Тому вам зізнаюся: так, я люблю Ігоря Івановича. І він мене, до речі, теж! Скоро він подасть на розлучення й ми з ним одружимося. Тільки, – додала Інна тихіше, – нікому про це поки не розказуйте.
Але ця «сенсаційна новина» зовсім, схоже, не здивувала Зою Петрівну. Тож замість порадіти за свою молодшу колегу, жінка обійняла дівчину і промовила: «Я розумію, що тепер тяжко буде щось змінити. Але просто будь готова до того, що твої плани не зовсім збігатимуться з реальністю»
Зоя Іванівна ніби у воду дивилася. Бо того ж таки дня директор закликав Інну до себе, щільно причинив двері і, ніби виправдовуючись, промовив: «Інно, я тебе дуже кохаю, але тобі доведеться піти на іншу фірму». Побачивши величезні від здивування очі дівчини, директор поспішив заспокоїти:
«Повір, так буде краще і тобі, й мені. Зарплату матимеш не меншу, ніж у мене. А сина я попрошу, щоб не дуже тебе роботою завантажував». – «Якого сина?» – «Мого. Він теж має непогану фірму. Я сказав, що ти наша далека родичка, ще й хороший фахівець. А в наших із тобою стосунках треба зробити паузу».
Кожне слово Ігоря Івановича було, як удaр у спину. А остання фраза взагалі добила. Інна гримнула дверима й побігла у сльозах збирати речі зі свого, тепер уже колишнього робочого стола.
Доки їхала додому, на мобільний подзвонила Зоя Петрівна. Вона розповіла, що ще вчора до директора приїздила на роботу його офіційна дружина. З того, як нахабно вона себе вела та як кричала на Ігоря Івановича, було ясно: ніхто і ні з ким розлучатися не збирається. Бо шлюб – то не лише спільне ліжко (в якому пара і справді давно не спить), а й у небажанні ділити шикарний особняк, раритетні автівки, спільно нажиті мільйони та бізнес, який і надалі обіцяв приносити хороші прибутки.
– Але ти, Інночко, не спіши відмовлятися від пропозиції Ігоря Івановича, – порадила Зоя Петрівна, яка, за старою звичкою, таки підслухала розмову колеги та директора. – На новій фірмі тобі ще й краще буде. Не доведеться розриватися між роботою та коханням, не доведеться лякатися, що законна дружина ввірветься до офісу та витягне суперницю за патли. А в нас, щоб ти знала, і таке було (з попередньою коханкою Ігоря Івановича).
– То я в нього не перша?!
– І не перша, і не остання. Я намагалася тебе попередити. Але ж хіба ви, молоді, будете слухати тьотю Зою?
«Пограюся і кину, як набридне»
На новій фірмі і справді було непогано: роботи небагато, зарплата (як Ігор і обіцяв) іще більша, ніж раніше. Але кохання, що робити з коханням? Інна ж усе ще любила того на 30 років старшого директора! «Ну ти й дурепа! – в одній із розмов не витримала Зоя Петрівна. – Та довкола стільки хлопців! Ти – красуня й розумашка! Тільки пальчиком помани – і вони до ніг тобі впадуть. За рік-другий уже й не згадаєш того старого кобеля».
Цієї миті Інну наче стрyмом удaрило: точно! Вона yб’є двох зайців відразу. Ні – зразу трьох!!! І наступного ранку Інна йшла на роботу та-ака-а-а, що жоден чоловік не зміг не зупинити на ній погляд: шкіряна спідниця до колін так і манила звабливою розпіркою, а блузка, з-під якої випирав «четвертий розмір» притягувала чоловічі погляди, мов магніт. Доки в офісі нікого не було, Інна постукала у двері до нового керівника – того самого, який є сином Ігоря-коханця.
– Вікторе Ігоровичу, до вас можна, – запитала Інна, постукавши у двері директора.
– Зайдіть за десять хвилин, – проказав строго, навіть не глянувши на Інну. «Невже батько йому все розказав? Але ж ні: Ігор поклявся нічого не розповідати синові. Ще й сам мене просив тримати наші з Ігорем стосунки в таємниці. А натомість за мовчанку обіцяв щомісяця платити відкупне».
Та всі тривоги швидко розвіялися і після першого ближчого знайомства Інна не сумнівалася: Віктор і справді не знає, що вона – колишня батькова коханка. Ба більше: дівчина настільки сподобалася молодому директору, що на прощання він промовив: «А ось ту вашу останню ідею (щодо угоди з індусами) нам треба обговорити детальніше. Тому завтра чекаю вас у себе».
З тих пір вранішня кава в кабінеті директора стала для Інни та Віктора приємною традицією. У розмовах дівчина трималася дуже пристойно: і в одязі, і в словах, і в поведінці. Вона демонструвала неабияку обізнаність у науці, культурі, навіть футболі. І Віктор незчувся, як закохався.
Звісно, відразу він собі в тому не зізнавався. Бо ж то вже буде геть по-дурному: він – керівник солідної фірми, а вона – якась далека бідна родичка. Тому на початках Віктор переконував себе, що ранкові зустрічі з Інною – то лише ділова розмова. Що спільні обіди – це тільки для того, аби було з ким слівцем перекинутися. А коли через три місяці вони опинилися в одному ліжку, Віктор подумав: пограюся і покину, коли набридне.
«Та то підстилка батькова!»
«Мамо, тату, я хочу познайомити вас зі своєю нареченою. Можливо, вам мій вибір не сподобається. Бо то наша далека родичка і все таке. Але це моє життя і моє рішення, – й Віктор запросив до залу Інну.
Коли у центрі своєї вітальні Ігор Іванович побачив колишню коханку – очам не повірив! Адже син ніколи не розповідав про стосунки з «родичкою». На запитання «Як нова працівниця», коротко казав: «Все добре». А тут – такий сюрприз!
Дружина, все зрозумівши без слів, схопилася з крісла й потягнула Віктора на кухню: «Таке знайомство. А в нас і пригостити нічим. Ходи-но, синочку, допоможеш канапки приготувати».
Не встигли вони вийти із залу, як Ігор схопився: «Інно! Ти здуріла?! Клялася у вірності, а тепер мені зраджуєш? Із ким – із моїм рідним сином?!» – «Ти теж багато мені в чому клявся! І розлучитися, і одружитися! Забув?! Так що, мій дорогенький, поки що рахунок 1:1. А коли я твого Вітю до РАЦСу заведу – буде 2:1 на мою користь. А коли діток народжу – то ти зі своєю старою відьмою ще будеш до мене у гості проситися. Але я вас і на поріг не пу… !»
Останню фразу Інна не договорила. Бо Ігор кинувся до неї з кулаками. Тут до кімнати залетів Віктор. А за ним – мати. Син відштовхнув батька. Мати кинулася до Інни: «Сyчко! Ненавиджу! Де ти взялася на нашу голову!»
Віктор аж пополотнів: «Не смійте обзивати мою наречену!» – «Та то пiдcтилка батькова!» – викрикнула мати. – «Яка пiдстилка? Ти щось наплутала! То наша далека родичка. Її тато попросив до мене на фірму забрати!» Почувши таке, мати, здалося, лусне від люті: «Ах ти ж стaрий кoбель! То це так ти її з ганьбою вигнав? До сина переховав! І що тепер? Як нам від цієї сyчки відкараскатися?!!!»
Віктор був ошелешений. Він не знав, кого слухати і кому вірити. Інна вискочила з будинку і побігла до дороги зупинити попутну машину. За нею вилетів машиною Віктор. Вона йшла, він їхав поруч. Він просив сідати до авто. Вона мовчки прямувала далі. Бо тепер не знала: як бути далі? що казати?
Вона ж і справді хотіла використати Вітю, лише щоб помститися батькові. Але в пориві люті й помсти незчулася, як у її серці народилася нова любов – ніжна, взаємна, справжня. От чи повірить у це Вітя? А головне – чи пробачить?
