Таємниця моєї дружини
— Знову їдеш? — запитав я зі злістю у дружини.
— Так. Ти ж знаєш, відрядження …, — винувато посміхнулася Ганна.
— Щомісяця, першого числа, протягом десяти років … Тобі самій не здається це дивним? — посміхнувся я, втомившись від брехні.
— Не здається! — твердо сказала Анна.
Зі своєю дружиною, Ганною, я познайомився будучи студентом. Аня викладала літературу в інституті, де я вчився. Рідні категорично були проти наших відносин. Мовляв, вона майже на десять років старша, знайдеш собі молоду дівчину, і т.д.
А я закохався в неї з першого погляду, як хлопчисько. Майже рік прагнув сподобатися дівчині. Кожен день чекав біля інституту, дарував квіти, навіть вірш сам склав на її честь.
Незабаром вона відповіла мені взаємністю. Але її любов була спокійною, буденною. Мені ж здавалося, що я тихо божеволію. Я нікого і ніколи так не любив як Аню. Я просто дихати не міг без неї.
— Анюта, якщо ти коли-небудь зрадиш мені, я просто не переживу …, — сказав я на повному серйозі, відразу ж після весілля.
— Не зраджу …, — меланхолійно відповіла вона, опустивши очі.
І ось, вона знову поїхала. Щомісяця, першого числа, Анна їхала на три дні. Вирішивши покласти край своїм домислам, я найняв приватного детектива.
— Алло, Антон Ростиславович? Вона вийшла з квартири. Так буду чекати! — подзвонив відразу ж детективу.
Ті два дні, здалися мені найдовшими в житті. Я не їв, не спав … Чекав дзвінка Антона. Чекав, і одночасно боявся цього дзвінка, який міг перекреслити все моє щастя.
В якийсь момент, я пошкодував про те, що влаштував стеження за дружиною. Але дороги назад не було. Почувши дзвінок телефону, я здригнувся, розуміючи, що настав час дізнатися правду.
— Пане Олександре, я дещо дізнався. Потрібно зустрітися, — сказав детектив.
— Буду через півгодини, в нашій кав’ярні, — прошепотів я.
Антон Ростиславович чекав мене, пив каву, дивлячись кудись у далечінь.
— Сідайте! Мені вдалося з’ясувати, куди відлучається ваша дружина. Ви мали рацію, вона не їздить у відрядження. Але не хвилюйтеся, Анна не зраджує вам …, — сказав Антон.
— Тобто? Говоріть вже, не мучте! — я втрачав терпіння.
— Ваша дружина відвідує першого чоловіка. Він знаходиться в психіатричній лікарні. Як я дізнався, чоловік проведе там все життя. Ніяких шансів на одужання у нього немає.
— Що значить перший чоловік? Я вперше чую про це. Чому вона приховує? — підскочив я.
— Напевно тому, що не може вам повністю довіряти. Скажу більше, Анна дуже благородна людина. Зберігати відданість людині, яка повільно перетворюється в рослину, вартує багато чого! Така жінка ніколи не зрадить, не залишить в біді, не кине. Чесно? Мені соромно за вас! Замість того, щоб стежити за нею, краще допомогли б тягати жінці важкі сумки в лікарню! — детектив висловив все що думав.
Кинувши на столик фотозвіт, чоловік сухо попрощався і вийшов з кафе. Я відкрив конверт з фотографіями. Побачивши «суперника», немічного і жалюгідного, почервонів від сорому і образи. Прикро було за те, що дружина не сказала мені правду. Але ж я сам винен, постійно надокучаю їй зі своїми безпідставними ревнощами.
— Привіт! Я вдома! — сказала Аня.
Видно було, що Аня сильно втомилася. Посміхнувшись мені, дружина одягла фартух, і побрела на кухню.
— Кохана, відпочинь, я сам вечерю приготую, — посміхнувся я, обійнявши Анну. — Як же добре, що ти у мене є … Можна, я наступного разу допоможу тобі? Візьмеш мене з собою до лікарні?
— Ти все знаєш?! — розгубилася дружина.
— Так. Вибач, але я влаштував стеження за тобою. Обіцяю, що більше ніколи не буду ревнувати. Просто, я дуже боюся тебе втратити. Пообіцяй, що більше між нами не буде ніяких таємниць …
— Обіцяю, — посміхнулася Аня. — Зрозумій, я не можу його кинути, у Андрія нікого немає крім мене.
— Розумію, і щиро пишаюся тобою.
В той момент я зрозумів, що поруч зі мною найдобріша і світла людина. Я зміг взяти себе в руки, і припинив ревнувати дружину. Адже в сімейному житті найголовніше це довіра і любов, а все інше — дрібниці.
