Тепер він стане моїм чоловіком, – раділа Люда. Та коли сказала Вадимові, що чекає дитину, він чомусь різко змінився, а згодом і зовсім зник
Не зійшлися вони з Толею характерами. Він був філософом і романтиком, а Люда знала тільки себе і свою роботу, пишалася своєю справою – очолювала приватну торгівельну фірму.
За думками незчулася, як хтось торкнувся її плеча. За маскою Люда не побачила обличчя цього високого, спортивної статури чоловіка.
– Запрошую принцесу на новорічний вальс, – видихнув незнайомець, схилившись до Людиного плеча. – Ви така приваблива, леді, що я не міг до вас не підійти.
– Невже це він, – подумала Люда. – Той єдиний, хто принесе в моє життя омріяне щастя? А може, доля хоче подарувати мені останній шанс?
Його звали Вадимом. Він був доволі симпатичним, у такого могла б закохатися будь-яка жінка. Як це й зробила Люда. Вона вірила кожному його слову, а він говорив їй такі пестливі та приємні серцю слова.
Вадим умів заманювати жінок у свої тенета. У них потрапила й Люда, а невдовзі зрозуміла, що вaгiтна.
– Тепер він стане моїм чоловіком, – раділа. Та коли сказала Вадимові, що чекає дитину, він чомусь різко змінився. Усе рідше зустрічався з нею, а згодом і зовсім зник.
Люда не хотіла думати про погане, переживала, щоб із ним чогось не трапилося. Правдами-неправдами з’ясувала його номер телефону і подзвонила. У слухавці почула жіночий голос.
– Це квартира Вадима Малевича? – запитала.
– Так, – почула у відповідь. – Та його зараз немає вдома – поїхав з дітьми відпочивати. Я його дружина, а ви хто будете?
Люді потемніло в очах, слів для відповіді не змогла дібрати. Поклала слухавку й зсунулася на диван.
До тями її повернув телефонний дзвінок. Це був Анатолій. Він досі жив сам у гуртожитку інституту, в якому викладав. «І чому ми не зберегли наше щастя, – часто думав. – Ні сварок, ні образ між нами не виникало. Даремно ми так поспішили, не поступилися одне одному».
Анатолій почув, що його колишня дружина чимось стривожена.
– Щось трапилося, Людо? – запитав.
– Те, що й мало трапитися, – незрозуміло відповіла.
– Може, приїхати?
– Як хочеш.
Того ж вечора вона зі сльозами розповіла Анатолію все. І зовсім несподівано для Люди чоловік узяв її обличчя в свої долоні й заглянув у вічі, наче у саму душу.
– Маля нам на перешкоді не стане, – сказав. – Якщо ми спробуємо розпочати все знову.
Цієї ночі Люда спала спокійно. Їй було затишно й добре на душі, бо під чарівний танок легеньких сніжинок збувалася її новорічна мрія.
Автор – Оксана КИШКАНЮК
