ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

– Так і сказала мені моя рідна донька, що в бідності вона вже пожила досить, що мене має все влаштовувати, що зі своїм сином вона
проводить досить часу, що я і він ні в чому не маємо потреби і повинні сказати за це спасибі їй і її чоловікові, – говорить Тамара
Вікторівна, – виходить, що проміняла дитину на хороше, спокійне та багате життя.
– Ну тобі, Тамаро, гріх скаржитися, – переконують її сусідки, – ти свою пенсію навіть не отримуєш, все на картці залишається, ні в чому
собі не відмовляєш. Будинок повна чаша. Море – щороку, а то й не по одному разу. Дитина постійно одягнена в усе новеньке і гарне, на
гуртки його і тебе возить таксі. Що тобі ще потрібно? Хіба це не шикарне життя? Щоб твоя Тетяна повернулася з ним в твою невеличку

двокімнатну квартиру, щоб вона влаштувалася в бібліотеку і перераховувала копійки знову? Будь вдячною. Вона з сином своїм
бачиться, час з ним проводить. Що тобі ще потрібно?
– Так воно так, – ніби й погоджується Тамара Вікторівна, – тільки хлопчик ж розуміє, що він у бабусі живе, а мама приходить. Йому мати
потрібна. Він скоро зрозуміє, на що його Таня проміняла. Сите життя? Подарунки? Моря? А відчувати себе непотрібним як?
Але саму Тамару Вікторівну подруги-пенсіонерки підтримувати відмовляються. Самі сидять з онуками на безоплатній основі цілий
день. Малюків тільки на ніч і забирають їх батьки, адже з ранку до ночі працюють, у багатьох житло взяте в кредит. І в той час, поки вони
самі шукають різні акції, де можна купити продукти харчування хоч трішки дешевше, економлячи кожну копійку, Тамара Вікторівна, у
якої все є, скаржиться про якусь важку долю.
– Тетяна моя вийшла перший раз заміж 9 років тому, відразу після того, як закінчила навчання, за такого ж вчорашнього студента, –
розповідає Тамара Вікторівна, – пожили у мене пару місяців, потім пішли на орендоване житло, через рік онук народився, Іванко. А ще
через 5 місяців дочка з малюком повернулася додому, а зять пішов собі своєю дорогою, він був у нас родом з села, туди і повернувся.
Аліменти від колишнього чоловіка Тетяна отримувала копійчані і дуже нерегулярно, благо, що тоді Тамара Вікторівна працювала і
утримувала свою дочку та внука. Коли Іванкоіві виповнилося 3 роки, він пішов в садочок, а сама Тетяна вийшла на роботу в бібліотеку.
– Ні одягнутися, ні взутися, – скаржилася тоді подругам Тамара Вікторівна, – зять колишній якісь копійки пересилає, у дочки не
зарплата, а зовсім невеличка сума. Що будемо робити, коли я на пенсію вийду? Ніяк не збагну. Так непросто нам зараз жити, зовсім
грошей не вистачає.
А за пів року до того, як Тамару Вікторівну попросили піти на заслужений відпочинок, а Іванкові виповнилося 6 років, Тетяна
познайомилася з чоловіком. Дуже забезпеченим чоловіком.
– Свій будинок за містом, водій, домробітниця. Бізнес у нього, я особливо не цікавилася, чим він там точно займається, та справа у
нього прибуткова дуже, і доглядав він за Тетяною дуже красиво: букети, ресторани, подорожі за кордон на вихідні, – каже Тамара
Вікторівна.
Через пару місяців подарунків і квітів, Тетяна отримала заповітне колечко з діамантом і пропозицію вийти заміж і перебратися жити до
нього. Чоловік лише поставив єдину умову:
– Нехай твій син залишиться жити з бабусею. Ти, твоя мама і твій син не будете ні в чому мати потребу. Тобі немає необхідності
працювати і з сином ти будеш бачитися тоді, коли ти цього захочеш. Але жити з нами хлопчик не буде.
Тетяна тоді добре поговорила з мамою, так і так, або все, або нічого. В той момент Тамара Вікторівна, втомлена від вічного безгрошів’я,
пошкодувавши таку ж саму втомлену дочку, якій нарешті пощастило в житті, погодилася з такою пропозицією.
– Цей чоловік, Остап, дочці відразу машину купив, – продовжує вона, – так що вона кожен день майже була у нас. Тільки, якщо вони
разом кудись виїжджали, то Іванко маму не бачив. Але він все одно сумував за нею. Тетяна до дверей – хлопчик просить, щоб вона
нікуди не йшла, щоб залишилася з ним. Мені теж на це дивитися було дуже непросто.
Зате мама і син Тетяни перестали мати потребу у чомусь. У хлопчика з’явилися репетитори, модні гаджети, платні гуртки. Тамара
Вікторівна з онуком об’їздила всі хороші курорти і будинки відпочинку. Бабуся і внук одягнулися гарно, стали добре харчуватися,
Тетяна, а точніше її чоловік, поміняли побутову техніку в будинку, встановили кондиціонер, бойлер для гарячої води.
– Навіть ремонт дуже добрий зробили, поки ми з Іванком в Туреччині відпочивали, – каже Тамара Вікторівна, – але не все ж купиш за
гроші, і саме це мені й прикро зараз.
Останній рік Тамара Вікторівна буквально щоразу повчає свою дочку: Скажи чоловікові серйозно, якщо тебе кохає, то й сина твого до
себе забере. І справа не в тому, що їй важко, а в тому, що хлопчикові потрібна мати.
– Мамо, – втомлено пояснювала Тетяна вкотре Тамарі Василівні, – Мій чоловік не з тих людей, які не змінюють своїх рішень, зрозумій
ти вже це нарешті, якби він хотів, то іванко вже давно жив би з нами, а так – ні. Сказав, що Іванко не буде жити з нами, значить марно
сперечатися і вмовляти. Це його позиція, він людина така чітка і пряма, зрозумій, будь ласка. Він забезпечує всіх нас, ніколи не
заперечує, коли я їду до сина. Що ще тобі треба? Ну давай я розлучуся, буду жити з вами, роботу знайду за копійки. Що тоді чекає
нашого Іванка? Яке майбутнє я зможу йому дати?
– Зате ти дасиш йому увагу рідної матері! – наполягає Тамара Вікторівна, – Те, чого за гроші не купиш ніколи! Проміняла рідного сина
на сите життя!
Тетяну такі розмови засмучують. Вона не вважає, що Іванко обділений її увагою. Мій чоловік вже давно обіцяв і репетиторів, і
найкращий вищий навчальний заклад для Іванка. Свої обіцянки він виконує сумлінно, ніколи нічим дружині не докоряє, її сім’ї не
шкодує нічого.
Тетяна щиро любить чоловіка, вона не вважає свого сина обділеним увагою рідних людей.
– Я кожен день його бачу, проводжу з ним час, – каже молода жінка, – чоловік зараз весь в бізнесі, він займається серйозними
справами, а мені навіть вдома прибирати не треба, все роблять інші люди за зарплату. Я роблю з сином уроки, граюся, вожу його
гуляти. Ночувати їду додому і в неділю не приїжджаю, в цей день чоловік теж не займається справами. Що мамі ще моїй не
подобається? Погано вони живуть чи що? Треба знову бідно жити нам усім, аби я ночувала в одному будинку з сином?
Але Тамара Вікторівна говорить і про майбутнє, турбується про те, чого ще не сталося.
– У них поки дітей своїх немає, – каже, – але, думаю, через рік-другий у них буде дитятко і Іванко тоді залишиться сам, йому вже таку
увагу ніхто приділяти не буде, а я буду зовсім старою. Що тоді? Коли Тетяна буде від немовляти до сина їздити? Вони усі мають жити в
одному домі, це ж сім’я!
– Перестань постійно повчати свою доньку, Тамаро, – кажуть їй побруги, – ви усі зараз так гарно живете, забезпечені усім, вам усі лише
заздрять. Народить Тетяна другу дитинку? Няня у неї буде. Та й з другою дитиною буде до тебе приїжджати. Не псуй відносини у сім’ї
своєї доньки. Вважай, що вона гроші заробляє. Так багато хто робить зараз: діти у бабусь, а самі на роботі з світанку до пізньої ночі. Як
ти не розумієш, що життя у вас гарне.
Але Тамара Василівна вважає, що дитина має жити зх мамою, лише так буде правильно.

 Ukrainians.Today
Фото ілюстративне – pixabay.