«Тоді нічого не було страшно»: луцькі медсестри про Афганістан
Ольга Осип з Луцька працює медсестрою у Волинській обласній клінічній лікарні. Про два роки каторжної роботи медсестрою у інфекційному відділенні військового госпіталю міста Баграм, що в Афганістані, нині згадує хоч і зі сльозою в очах, та все ж з емоційним піднесенням, ностальгією.
Учора ж, 15 лютого, вона із колегою Вірою Пуц, з якою були в Афганістані разом, вже традиційно прийшла до пам’ятника воїнам-афганцям схилити голову в скорботі. Опісля урочистостей жінки затримуються, дочекавшись поки з думками та спогадами можна буде побути на самоті. Згодом – просять зробити для них фото на згадку і слово за словом розповідають свої історії тих часів. Розмову опублікувала Волинська правда.
«Ще тоді я була Ольгою Олексюк. Мені було 22. В Афганістан поїхала добровільно. Сказати сьогодні, що усвідомлювала свій вчинок повністю, не можу. Але відчуття патріотизму, молодечої енергії кликало», – розповідає жінка. Каже, що боялася зізнатися мамі, що їде туди, де війна. Бо ж тільки перед тим її брат Анатолій Олексюк повернувся з Афганістану пораненим. На жаль, у 40 років чоловік помер вже у Луцьку через наслідки поранення.
«Сказала тоді, що їду на роботу в Німеччину. А коли сказала, що треба виходити на поїзд, то мене викрили, сказали, що в таку пору поїзд у той бік не їде. Довелося сказати правду», – пригадує жінка.
Тож, зважившись на такий крок, два роки вона попрацювала медсестрою в єдиному на весь Афганістані інфекційному відділенні.
«Як тільки приїхала, застала епідемію гепатиту. Відділення було бараком, але було настільки переповнене, що поруч з бараком ставили двохповерхові намети. Людей звозили з усього Афганістану. Згодом епідемія гепатиту стихла, але людей все одно було багато, бо був і тиф, і малярія, і хвороба Боткіна, інші хвороби. Роботи завжди було багато», – розповідає Ольга Осип.
Разом з Вірою Пуц пригадують, як поблизу госпіталю був обстріл. «А ми вискакували і дивилися, куди впаде: на нас чи не на нас. Якось тоді нічого не було страшно», – розповідає медсестра.
«Незважаючи на всі страшні речі, які відбувалися, ми намагалися не розкисати. Влаштовували якісь вечори, як була можливість, грали волейбол, змагалися», – долучається Віра Пуц.
За словами Ольги Осип, незважаючи ні на що, два роки, проведені в інфекційному відділенні Баграма, – найкращий відрізок її життя. Таких сильних емоцій, як тоді, більше воно не переживала.
«Усе одно це були найкращі роки мого життя. Це була молодість, це неймовірні спогади. Ми були горді тим, що захищаємо солдат, боремося за їхнє життя», – додає вона.
Жінки розповідають, що медики, які були в Афганістані, досі тримають міцний зв’язок. Раніше зустрічалися в Москві. Коли почалася війна в Україні – бачилися в Києві, пригадували все, разом плакали й сміялися.
У Луцьку ж, переконують жінки, про них зазвичай не згадують. «Сьогодні мені важко з цим змиритися. Ніхто не згадує ні мого брата, ні його дітей, ні мене. Чого, наприклад, не запросити його дітей, на заходи, які організовують, згадуючи афганців? Чого не запросити їх, щоб вони відчули гордість за батька?», – риторично запитує жінка. На жаль, за її словами, місто і країна загалом забула про тих, хто рятував під час війни життя та здоров’я воїнів.
«Була у нас медсестра з Чернігова. Колись ми зустрічалися в Москві, були і самі воїни-афганці. А вона каже: «Не забувайте хлопці і тих, хто з вами поруч був, хто ваше здоров’я рятував», – додає Віра Пуц.
Та головне, кажуть жінки, що приїхали додому живими й зоровими, адже робота в інфекційному госпіталі була дуже ризикованою. Щодня був ризик заразитися небезпечною або й смертельною недугою.
«Головне, що ми про це ніколи не забудемо. Щодня згадуємо, з цим живемо, щоразу приходимо до пам’ятника, прийдемо ще не раз. Дякуємо, що вислухали, для нас і це важливо», – завершує розмову Ольга Осип.
