“Того вечора, коли повернулася з Італії, не залишалась ночувати в дочки. Вдома я проплакала цiлу нiч, а на ранок побiльшало сивого волосся. Такого заробiтчанського хлiба не бажаю бiльш нікому.
Жінка розповіла, що подібного заробітчанства вона не побажає навіть найзлішому ворогові, адже за час проведений на чужині вона втратила фактично все заради чого жила весь цей час.
“Такого заробiтчанського хлiба не бажаю бiльш нiкому. Вiдстань роздiляє рiдних людей, забирає сiмейнi цiнностi, руйнує сiм’ї. Не знаю, чи вдасться менi коли-небудь вiдшукати в Даринцi свою донечку. Адже я сама її залишила в той час, коли вона так сильно потребувала мами”, – каже тепер жінка.
За словами жінки вперше поїхати на заробітки до далекої Італії її змусили тотальні злидні, чоловік-алкoголік та кадрове скорочення на роботі. При цьому вона мала вже двох дітей, які підростали та потребували фінансової підтримки.
При цьому вона зазначила, що відразу ж по приїзду в абсолютно чужу країну вона не мала жодної роботи, і без кінця тинялась по вулицях міста. Адже ні роботи ні великих грошей не було, а нестримне бажання повернутись було величезним.
“Перший рiк заробiткiв без рiдних, без дiтей був важким. Кожного дня я тинялась вулицями Iталiї в пошуках роботи. На виїзд позичила чималу суму. Її треба було повернути.
Вночi в чужiй квартирi, в чужiй країнi менi не вдавалось очей зiмкнути. Було нестримне бажання зателефонувати додому — там донька i син, старенька сива мати. Хотiлось почути їх: “Мамо, ми тебе любимо i чекаємо додому!”
Але, на жаль, не мала можливостi. На таку розкiш не було нi копiєчки. Вдень прибирала панськi будинки, ввечерi – в ресторанi як офiцiантка пiдносила тим панам вечерю на пiдносi”, – розповідає жінка.
Пізніше вона все повернулась додому, проте для цього не покладаючи рук працювала цілих 5 років. Адже вибратись з чужої країни можна, лише офiцiйно влаштувавшись на роботi. Але кожного мiсяця зi своєї зарплати половину суми вона висилала дiтям i мамi.
“Мене зустрiли родичi й дiти. Ту радiсть я пам’ятаю досi. Сльози, що тодi лились з моїх очей, були як нiколи солодкими. Так плакати була готова все життя. Моя доня саме закiнчувала школу, а син одружився.
Дениско привiв до хати молоду вaгiтну дружину, тож скоро я стану бабусею! Моя Даринка була найкрасивiшою випускницею в школi. Гарна темноволоса дiвчинка, струнка i дзвiнка”.
Проте прийшов день, коли вже потрібно було повертатись і тут з’явились величезні сльози та смуток. Найболючiше, каже вона, було дивитись у мокрi вiд слiз очi доньки, яка благала: “Мамо, не їдь!”.
“Але я вважала, що мушу. Виросте, то й подякує. Вже в автобусi, який вiз мене до Рима, я подумала, що пiдтримую дiтей матерiально, але нищу морально”.
Вже через три місяці жінка дізналась, що її мати пoмepла. Через деякий час почали надходити звістки, що її донька, яка вже встигла закінчити школу и вступити до університету, почала кyрити, вживати алкoголь. Так минуло ще п’ять рокiв.
Всього в Італії Марія прожила десять років. Коли ж нарешті вирішила повернутись, її навіть ніхто не зустрів.
“Десять довгих рокiв я провела на чужинi. На рiднiй землi за весь час була лише раз, коли моя доня закiнчувала школу. Чекала в аеропорту на рiдних.
Всiх зустрiчали теплими обiймами, а я стояла сама-самiсiнька. Самотужки дiсталась додому. Тут i син з дружиною, i внук. У них своя сiм’я. Мами вже нiкому не треба”.
Більше того, коли вона вирішила повернутись додому, на неї вже ніхто не чекав. Адже діти давно одружились та завели власні сім’ї. Відразу ж по приїзду вона пішла у гості до доньки, яка не впiзнала її.
“Дверi вiдчинила струнка дiвчина з розтрiпаним волоссям. Я не впiзнала своєї дитини! Спочатку хотiла переконати себе в тому, що помилилась помешканням. Аж нi — це моя Дарина.
А вона мовчки дивилась на мене кiлька секунд, а тодi спитала: “Ви хто?” Я не могла повiрити — рiдна донька мене не впiзнає! Та невже я так змiнилася? А фотографiї? Я ж надсилала їх! Виявилось, що в Даринки вже зовсiм iнше життя”.
Українка зізнається, що і досі не може зрозуміти, як настав той момент, коли вона втратила дітей.
“Я залишала їх ще такими дiтьми, а застала дорослими й чужими менi людьми. Того вечора я не залишалась ночувати в дочки. Вона й не просила.
Вдома я проплакала цiлу нiч, а на ранок на моїй головi побiльшало сивого волосся. Такого заробiтчанського хлiба не бажаю бiльш нiкому”.
