Три місяці тому мені прийшов лист з Америки. Не стало моєї тітки, татової рідної сестри, у якої не було власних дітей. Вона дуже не любила мою маму, але дуже любила мене, так як я нагадувала їй брата.
Спочатку ми з чоловіком жили як усі. А кілька років тому мого чоловіка підвищили і мої родичі чомусь подумали, що тепер я маю їм
допомагати. Почалося: донечко, мені б шубу і ремонт, і сестрі треба грошима допомогти, адже вона одна зовсім, і дядькові
двоюрідному – на машину додати.
– Ну а що? У вас же грошей кури не клюють! А ми не чужі! – говорила мама.
А з підвищенням посади, чоловікові підняли зарплату всього на 5 тисяч У нас самих нічого не було, крім квартири в кредиті і дитини, до
того ж за нашу машину ми теж ще до кінця не сплатили. Самі ледь виживали, але родичам це не пояснити було важко.
– Ти ж он як виряджаєшся! Чого брешеш, що грошей немає! Ми тобі допомагали колись, тепер твоя черга. А як ти думала? На те ми і
сім’я.
Одяг у мене був модний – згодна. Але я його не купувала, я доношувала речі за молодшою сестрою чоловіка. Соромно було, звичайно,
в чужі обноски виряджається, але вибору особливого не було.
Через рік після підвищення і мнимого поліпшення нашого добробуту, у мого дядька почалися проблеми із здоров’ям. Тоді дядько з
дружиною і моєю мамою прийшли до нас додому, грошей на лікування просити. Я їм відмовила, показала їм платіжки з боргом по
комуналці і порожній холодильник:
– Ну немає у нас грошей, немає, як ви не розумієте? Я б дала, але не можу – нічого дати!
Мене обізвали невдячною і жадібною, і пообіцяли, що я у них снігу взимку не випрошу.
Нас перестали запрошувати на свята, відмовлялися посидіти з дитиною, не брали від нас слухавку. Непорозуміння з родичами я
переживала дуже важко.
Думала, що хоч чоловік мене підтримає, але пів року тому чоловік мене вигнав.
– Я знайшов іншу, вона чекає від мене дитину. Жити ми будемо тут.
Він виставив мене з дитиною на руках за двері. Я прийшла до мами, але вона не пустила мене на поріг:
– Я б тебе пустила, але не можу! Розумієш, місця немає, – сказала мама і зачинила двері перед моїм носом.
Я зняла кімнату в гуртожитку. Моєї зарплати нянечки в дитячому садку не вистачало навіть на необхідний мінімум. Чоловік не
поспішав платити аліменти. Марія Якимівна, повар в нашому садку, ввійшла в моє становище і підкидала мені продукти, по суті,
обкрадаючи дітей.
Я розлучилася, і що робити далі, як жити, мені було невідомо.
Три місяці тому мені прийшов лист з Америки. Не стало моєї тітки, татової рідної сестри, у якої не було власних дітей. Вона дуже не
любила мою маму, але дуже любила мене, так як я нагадувала їй брата. Тому весь спадок вона залишила мені, а це – чималі гроші.
У нашому містечку чутки розносяться швидко. З учорашнього дня моя кімната стала місцем паломництва всіх людей, яких я колинебудь знала, на чолі з мамою і дядьком. Я чітко дала їм зрозуміти, що ділитися з ними не збираюся. Це – тільки мої гроші, нікому ні
копійки не дам.
Фото ілюстративне – psy-course.com.
