ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Гостем каналу "Еспресо" став російський політолог Андрій Піонтковський. У розмові з ведучим Антоном Борковським йшлося про успіхи української дипломатії, про те , чому Путін відмовився від прямого вторгнення в Україну (принаймні найближчим часом) і що мало вирішальний вплив на таке рішення, а ще про "лицемірство Заходу" та "відлиту в граніті" формулу, за якою варто спілкуватися з Москвою, зазначають Патріоти України.

Проаналізуйте, будь ласка, цей двогодинний сеанс віртуального геополітичного "сексу" між президентом США Байденом і президентом РФ Володимиром Путіним.

У мене три новини про вчорашню подію (розмова відбувалася 8 грудня. – Ред.). Перша – в найближчій перспективі війни не буде. Звісно, погрози "пекельними санкціями" зіграли роль. Проте мені видається, що це рішення в Путіна визріло ще задовго до цієї зустрічі. І основне, що вплинуло – це готовність української армії й українського суспільства до спротиву. Усі військові експерти в Росії, у тому числі спеціалісти Генштабу, пояснюють Путіну, до якої катастрофи призвело б військове вторгнення. Це – хороша новина.

Друга новина – менш позитивна. Путіну вдалося продати те, до чого він завжди і прагнув, цю свою відмову від військового вторгнення за низку тактичних успіхів під час переговорів.

І третя новина – те, що стратегічно він приречений, бо Україна ніколи не піде на капітуляцію. І загалом вона вже остаточно відійшла від імперії.

Давайте зараз деталізуємо ті чи інші аспекти великих геополітичних торгів. Зрештою, для чого Путіну було "город городити", якщо йому й так прокреслили ті лінії, про які він знав? Йому сказали, мовляв, цей картковий будиночок з назвою "Російська Федерація"просто посиплеться тобі на голову, Володимире Володимировичу.

А чому йому було необхідно так відчайдушно добиватися особистої зустрічі з Байденом? Він же хотів обов’язково особисто говорити. Ну, дали йому поговорити по телефону. Пригадуєте, на особистій зустрічі в червні йому вдалося "запудрити" Байдену мізки і заставити його промямлити щось про мінські домовленості. Після цього було декілька місяців наполегливої боротьби української дипломатії і американського істеблішменту, щоб цю дурню про мінські домовленості з тієї самої голови Байдена вичистити. І це було успішно зроблено. Під час візиту Зеленського було підписано оборонну угоду, ні про які мінські угоди тоді Байден не згадував. Я вважаю, Кулебою і Блінкеном було підготовлено відмінний документ – хартію. Врешті-решт, подія буквально останніх днів у Стокгольмі: там Кулеба і Блінкен разом просто розмазали Лаврова по стінці з цими мінськими домовленостями. Потім на переговорах Блінкен йому по пунктах перерахував, у чому Росія не виконує ці домовленості. І за допомогою Саллівана, який зовсім не є другом України, на відміну від Остіна і Блінкена, вдалося домовитися про якісь робочі групи, які будуть уже на двосторонній базі – американсько-російській – просувати мінські домовленості. Але, думаю, Україна також поставить це на місце, як це було влітку. Ще одне, що для мене ще більш неочікувано. От ви згадали, що Путін вимагав якихось гарантій. Хто Росії погрожує? Вона захоплює одну за іншою країни, і весь Захід за 8 років не може зосередитися на якійсь вагомій підтримці, а "бідна нещасна" Росія кричить про якісь загрози. Тут Блінкен також пішов назустріч – мовляв, так, от Росія порушує питання стурбованості, будемо разом з нею обговорювати цю стурбованість. Ну і, крім того, вже зовсім практичне питання – так би мовити, теоретичні алюзії. Буквально за кілька годин до цих переговорів посипалася низка дуже важливих санкцій з проєкту оборонного бюджету. У принципі, тактичні успіхи є. Закінчилося тим самим, що й після Женеви. Коли Байден заговорив про мінські домовленості, але Україна категорично не хотіла обговорювати путінську інтерпретацію мінських угод. І от тепер Блінкен і Кулеба, таке враження, вже "вилили в граніті" цю формулу, за якою треба говорити з Москвою. П’ять основних пунктів: припинення вогню, виведення тяжкого озброєння, виведення військових, обмін заручниками і затриманими, допуск ОБСЄ, контроль в ОРДЛО – не виконуються Росією. Все, розмова закінчена.

Андрію Андрійовичу, а чи немає у вас відчуття, що ті військові путінські маневри були, з одного боку, інструментом шантажу (звісно, Заходу, Києва), а з другого – прекрасною димовою завісою, щоб вирішити низку своїх першочергових завдань? Одне з них – це порушення будь-якої енергетичної безпеки Європейського Союзу (про Україну не говоримо, тому що це й так очевидно) і запуск "Північного потоку-2" на путінських умовах.

Ну от, бачите, прекрасна ілюстрація цієї вашої тези – вчорашня поведінка на пресконференції Саллівана. Він учора своєю демагогією доказував, що будівництво "Північного потоку" – це дуже добре для України, тому що це стримуючий фактор для Путіна. Однак я думаю, що долю "Північного потоку-2" вирішуватиме новий німецький уряд, який приступив до виконання своїх функцій кілька годин тому. Вирішальне слово там буде в чудового міністра закордонних справ Анналени Бербок, яка, на противагу Саллівану, є великим другом України.

Головний висновок з моїх трьох тез – Україна так само блискуче, як і після Женеви, має проявити себе як суб’єкт світової політики, у тому числі вирішально впливаючи на внутрішню боротьбу в американській адміністрації.

Але, ви знаєте, з американською адміністрацією теж не все так просто. З одного боку, вони обіцяють підтримувати, висловлюють рішучу готовність нас підтримувати за будь-яких обставин, з іншого – ми розуміємо, наскільки куций військовий бюджет допомоги Україні з боку Сполучених Штатів. Якщо порівнювати, наприклад, суми, що виділялися для Афганістану, і суми для України. Відповідно, процес вступу в НАТО може бути порівняний з вступом Турецької республіки в Європейський Союз. Пам’ятаєте, останні 40 років Туреччина вступала в Європейський Союз?

Це, звісно, очевидне лицемірство Заходу. Ви маєте прийняти це, як є: коли вони говорять, що не приймають, тому що ви не виконали якісь там високі демократичні критерії. А Північна Македонія, Чорногорія, та сама Туреччина – взірці високої демократії? До речі, Україна запрошена на саміт демократії.

Причина одна, просто незручно про це говорити, – вони не готові відправляти війська на територію України. Я не впевнений, як вони поведуться в разі прямої загрози Прибалтійським країнам. Треба користуватися тим, що є – військовою допомогою. Так, її недостатньо, але вона надходить, щодня приземляються літаки. Є обмін розвідувальною інформацією, є радники, інструктори.

Взагалі, варто повчитися в Ізраїлю ставленню до стратегічного союзника – треба цінувати таку допомогу, проте не дозволяти їм вирішувати замість себе питання власної безпеки. Ізраїль ніколи не доручить США вирішувати питання безпеки в разі загрози Ірану, він сам їх буде вирішувати. В України доволі міцні позиції. Повторюся, Путін відмовився від вторгнення в Україну.

Відмовився чи відклав до чергової фази переговорів? Тому що недарма в Кремлі почали "співати" про другу зустріч між Байденом і Путіним найближчим часом. Я вже не знаю, де вони брешуть, де фантазують, де видають бажане за дійсне, але в кожному разі з’явилася така інформація. Наскільки розумію, можливо, Путін відчуває, що цю зустріч програв?

Ніякі переговори Байдена з Путіним не зможуть змінити факт фізичний на землі – готовність і боєздатність української армії і українського суспільства до опору. Це і є суб’єктність, і саме цією суб’єктністю змусили Путіна відмовитися від його плану. Повторюся, існує єдина думка військових експертів, яку активно висловлюють навіть не дуже завуальовано на пропагандистських каналах, наприклад, генерал-лейтенант Бужинський. Це мені нагадує Афганістан. Весь Генеральний штаб був категорично проти, в тому числі маршал Огарков, начальник Генерального штабу. Він передбачив, до чого це призведе. Така сама ситуація і зараз. Військові це прекрасно розуміють. І це ваша сила, ви вже дали відсіч. А далі треба не озиратися, а протистояти, як у червні-серпні після байденівської вимоги виконувати мінські домовленості. Зараз треба йому відповісти тим самим.

Якщо говорити про "афганський синдром", то все-таки тоді вторгнення було. І ми розуміємо, що зараз політбюро путінських "бєшених" значно сильніше, ніж так звана партія війни, яка вимагала вводити радянські війська в Афганістан.

Я ж не говорю, що ніколи не буде. Це ж парадокс – ніколи не буде тільки тому, що ви завжди до цього готові. Тому українська армія повинна зберігати свою боєготовність, у будь-який час. Зрештою, не можна відкидати безумство однієї людини або декількох. Але це однозначно призведе до катастрофи для російської державності.

Завдання сьогоднішнього дня – категорично відмовитися від того, що нав’язує Салліван, а його вустами і Байден, тобто по новому колу розмовляти з Москвою про мінські домовленості. Вже якщо хочете розмовляти про мінські угоди, то передусім має бути припинення вогню. От треба домагатися від Путіна припинення вогню. А все інше – це абсолютно порожні розмови.

Як ви думаєте, а що конкретно спрацювало в Путінській голові? Цей санкційний поріг чи те, що його не визнають президентом у 2024 році?

Той законопроєкт – це порожнє місце. Він же має бути підкріплений "пекельними санкціями", тільки тоді він буде серйозним. Путіна цікавить лише питання про його владу. От, до речі, чому він відмовляється від вторгнення – розуміючи, що будуть великі втрати. Зрештою, він може, як у Сирії, діяти. Вони весь час говорять: та ми, як у Сирії, будемо воювати, з дна Каспійського моря ракети якісь будемо запускати по українських містах. Його не хвилює загибель людей, російських військових. Його цікавить тільки, що труни, які надходитимуть у Росію, загрожуватимуть його владі. Адже, до речі, воюватимуть не хіпстери з Москви, а діти його простого народу, тих самих російських патріотів, "кримнашистів", які за нього голосують. От власне їхню підтримку він і боїться втратити. Він розуміє, що втратить владу в разі масштабної війни в Україні. Це основний стримуючий фактор. Ну, й вигідно можна продати свою відмову Саллівану з Байденом як велику його поступку. Ще захоче Нобелівську премію миру собі, а в Сполучених Штатах знайдуться такі ідіоти, які висунуть таку пропозицію.