Цього року мені сина в школу потрібно збирати, я аж засмутилася, адже сама виховую Іванка, грошей зовсім немає, а ціни ростуть з кожним днем. А на днях з подругою в парку гуляла і побачила свого колиш
– З дитиною ми зараз живемо – копійки рахуємо! – розповідає 37-річна Світлана. – Цього року в перший клас його треба зібрати – я
вже й хасмутилася, як все дорого, ціни ростуть з кожним днем. Причому, самі звичайні речі, не фірмові якісь – рюкзак, костюм, кросівки.
На дорогі речі я навіть не дивлюся вже. А деякі мої знайомі в цей самий час коляски за 50 тисяч гривень купують.
– Почекай. Які коляски?
– Дитячі. Пішли з подругою в парк, вона народила дитину нещодавно, витягла я її погуляти з малюком на свіже повітря. Йдемо з її
новенькою коляскою, я говорю – ой, як шкода, що сім років тому, коли я Іванка народила, таких красивих і зручних колясок ще не було.
А вона каже – це ще що, он, дивись, які зараз коляски, я про таку мріяла, та не по кишені вона нам. І показує мені на пару з дитиною. Я
дивлюся – а це Олег з дружиною! Уявляєш?
– Ого. Той самий Олег, батько твого сина, чи що?
– Ну так, рідний батько мого Іванка. Йдуть, одягнені так гарно обоє. Мене побачив, очі відразу відвів в іншу сторону і пішов далі. Ото
людина! Навіть “привіт” не сказав, ось тепер у нас як. Дитина у них, виявляється, народився, зовсім маленький ще. Моя подруга Тетяна
каже – їх коляска більше 50 тисяч гривень коштує! Чесно кажучи, це мене і зовсім засмутило. Вирішила я – а подам я на аліменти, раз так. Копійки батько явно не рахує, живе він не в бідності зовсім. Ось нехай і допоможе Іванкові, це така ж його дитина, як той,
новонароджений.
Світлана – самотня мама, виховує сина одна, не заміжня і ніколи там не була. Сім років тому народила сина, що називається, “для
себе”. Майбутній тато не хотів і чути про спадкоємця. А Світлана раптом вирішила дитину залишити.
– З чоловіками мені складно в житті було завжди, – каже Світлана. – Заміж я ніколи не хотіла, щоб ось прямо жити з людиною під одним
дахом, прокидатися в одній кімнаті по. Не моє це. А дітей я люблю, і завжди любила. Завжди думала – коли-небудь потім народжу для
себе, щоб не бути одній. А тут, якщо вже так вийшло, вирішила – значить, доля. Рідному батькові свого дитяти я тоді сказала чітко – я
нікуди не піду, але ти не хвилюйся, мені від тебе нічого не треба! Спи спокійно, дитя це лише для мене, лише моє.
Чесно кажучи, в ті часи з Олега і взяти було абсолютно нічого. Вчорашній студент, який приїхав з села, він міг похвалитися тільки
молодістю і здоров’ям. Світлана ж, навпаки, тоді була забезпеченою мешканкою столиці, мала, здавалося б все, що їй необхідно.
Тепер ситуація змінилася дзеркально.
Світлана з сином живе досить скромно і ледве їм на життя вистачає, а Олег за весь цей час добре піднявся – має свій бізнес, купив
квартиру, їздить на дорогому автомобілі, будує свій великий будинок. Одружився, дитина у подружжя народилася, Олег зараз – зовсім
інша людина, не той, що в юності.
– Так правильно вирішила, звичайно, йди і подавай на аліменти! – радить подруга. – Давно вже було пора це зробити! І навіть не
думай там собі нічого, не соромся. Зрештою, ти не за свої інтереси відстоюєш, а свого сина Іванка! Це його гроші, вони належать йому
по праву!
А як вважаєте ви, порядно це – ось так через роки просити з людини аліменти за “помилки молодості”? Тим більше, після того, як сама
сказала свого часу – мені, мовляв, від тебе нічого не треба! світлана ж сама зробила такий вибір.
Або, можливо, так і має бути, адже батько живе розкошуючи, навіть не згадуючи про рідного сина, не думає, чи є в нього кусок хліба на
столі?
Ukrainians.Today
Фото ілюстративне – freepik
