ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Мені 70 років, чоловікові 74. У нас є п’ятеро дітей – дві доньки і три сина. Здавалося б, при такій кількості дітей гідна старість нам
забезпечена, але все трохи не так – ніхто з них не вважає за потрібне допомагати нам з чоловіком, хоча ми вже доволі літні люди.
Напевно, не варто говорити, що все життя ми з чоловіком присвятили дітям. На той момент, коли я була молодою та здоровою, могла
народжувати дітей і жити повноцінним життям, я це робила. Ми дали дітям все, що було в наших силах.
Зараз всі діти вже влаштували своє життя і живуть окремо з власними сім’ями. Ми з чоловіком живемо самі у власному будинку. З
дочками ми зуміли зберегти хороші відносини. Вони іноді заїжджають до нас, прибирають у хаті, готують їжу, привозять продукти. І на
свята онуків привозять – всі разом святкуємо. Ми теж їздимо до них в гості.
Будинок ми спочатку будували просторий, щоб всі в ньому могли поміститися, бо сім’я була не маленькою. А зараз діти розлетілися, і
нам дуже сумно.
Якщо з дочками ми спілкуємося, то сини мої коли виросли, дуже віддалилися. Стали ми для них чужі. Після весілля кожен з них
перестав відвідувати нас – вони пішли і забули про людей, які їх виховали і виростили. Навіть не провідують. Не кажу вже про те, щоб
допомогти.
Нещодавно ми перекривали дах в будинку, так ні до одного не вдалося достукатися. Вони, бачте, зайняті. Так що ми наймали
сторонніх робітників і платили їм за їхню роботу великі гроші. Але ж могли б на них купити щось своїм онукам. Сини ж вирішили
повністю викреслити нас зі своїх життів. Навіть на свята – дні народження, ювілеї, річниці не приїжджають. І не подзвонять ніколи
привітати. Можуть іноді зателефонувати невістки і привітати від всієї родини.

Я не вважаю, що всьому виною погані невістки, які налаштовують своїх чоловіків не спілкуватися з нами. Вони самі матері і їх те ж саме
може чекати в майбутньому. Так що це було б як мінімум нерозумно з їхнього боку – намовляти чоловіків не спілкуватися з родичами.
Іноді мене дістають сумніви, але це тільки мої підозри.
Можна припустити, що вони важко працюють і сильно втомлюються, заробляють кошти на забезпечення всім необхідним своїх сімей,
але ж всі так живуть. Звичайно, їх дружини не працюють – дітей виховують. Але так буде не завжди. Тільки на час декрету. Чи ж сини
так захопилися побутом, сім’єю, що нашими проблемами просто цікавитися не бажають.
Поки ми ще були молоді, то мовчали і намагалися не помічати їх такого ставлення. Нам було неприємно, що діти нас не помічають, не
приїжджають, що ми їм байдужі. Але коли ми реально стали потребувати їх допомоги, то і тут нічого не змінилося. Вони запевняють,
що у них то діти хворіють, то допізна затримуються на роботі.
Чоловіки наших дочок відпрошуються з роботи і возять нас по лікарях при необхідності. Дочки по черзі чергують з нами, якщо потрібно
залишитися в лікарні. Додому теж приїжджають по черзі, щоб приготувати їжу.
Але рік тому старша донька захворіла і допомагати нам не має можливості. Друга дочка виїхала за кордон, щоб попрацювати там.
Приїжджає рідко. А адже за нами вже потрібно доглядати. Ми вже не в змозі себе забезпечувати. Звичайно, пенсія у нас є. Тільки її не
вистачить на те, щоб оплачувати доглядальницю, платити по рахунках, купувати їжу.
І що б ви думали? Одна невістка запропонувала продати наш будинок і на решту грошей оплатити нам проживання в будинку для
літніх людей. Їх має вистачити на оплату догляду за нами там. Ніхто з синів не пропонує взяти нас до себе. Ми хоч і не лежачі, просто
вже літні люди і ходити самостійно по поліклініках і лікарнях не можемо.
Невже ми просимо занадто багато? Тільки синам до нас немає діла. Дуже сумно. Свого часу ми їх всім необхідним забезпечували,
віддавали найкраще. Не дарма кажуть, що ближче дочки немає нікого. На синів, як з’ясувалося, краще не розраховувати.
Фото ілюстративне, з вільних джерел

Джерело