У шафі стояла тьма-тьмуща банок. І тушонка, і рибні консерви, і всякі горошки-кукурузки. Ми з чоловіком переглянулися. - Мамо, ти що, до війни готуєшся? - жартома запитав чоловік. Олена Михайлівна по
Продавцем я тоді працювала тимчасово – підробляла по ночах, щоб себе утримувати під час навчання. Відучившись, пішла за
фахом. Але для Олени Михайлівни я так і залишилася нещасною торгашкою. Її упереджене ставлення до працівників торгівлі, я не розумію.
Чесна праця не може бути принизливою або зневажливою. Свого часу, я і прибиральницею встигла попрацювати, і мила підлогу з
гордо піднятою головою. Благо, свекруха про це не знає – зовсім життя не дала б.
Ми тільки від’їхали від нашого будинку, як пролунав дзвінок від Олени Михайлівни. Вона попросила купити десяток банок тушонки.
– Тільки хорошу беріть, по ГОСТу. І щоб дата виробництва свіжа була, – доповнила свекруха своє прохання.
Ми заїхали в магазин, накупили гостинців і продуктів, не забули про тушонку, і через півгодини вже дзвонили в домофон будинку Олени Михайлівни.
Діти, зайшовши в квартиру, в першу чергу вручили бабусі подарунки, зроблені своїми руками. Дочка презентувала вишивку, син –
виріб із зібраного і клеєного конструктора.
Аж надто Олені Михайлівні подобаються подарунки від онуків, вона навіть поличку спеціальну виділила під це діло. Тому, до дня
візиту до бабусі, діти сидять і зосереджено творять. Іноді – знехотя. Але не подарувати що-небудь, вони не можуть – Олена
Михайлівна може і капризи показати, якщо внуки з порожніми руками приїдуть.
Ми роздяглися і пройшли на кухню. Олена Михайлівна взяла пакет з тушонкою, дістала з нього банки і виклала їх на стіл. Потім
відкрила шафу і почала переставляти банки туди. У шафі вже стояла тьма тьмуща банок. І тушонка, і рибні консерви, і всякі горошки-кукурузки.
Ми з чоловіком переглянулися.
– Мамо, ти що, до війни готуєшся? – жартома запитав чоловік.
Олена Михайлівна поставила банку, що була у неї в руках, назад на стіл, сіла на табуретку і розплакалася.
Вона дійсно готується. Тільки не до війни, а до часу, коли з роботи її вже звільнять, а до пенсії їй буде ще кілька років.
– Я вже вся хвора, постійно по лікарях ходжу. То ноги болять, то серце пустує. Як я працювати буду? Кому я така потрібна буду?
Чоловік обійняв свою матір і додумався пожартувати про склянку води в старості.
– Саме так – від тебе тільки склянки води, з такою-то дружиною! – ще гірше заплакала Олена Михайлівна.
З якою дружиною? Чим я знову їй не догодила? Ми про матір чоловіка не забуваємо, гроші даємо, чоловік їй продукти відвозить,
буває, за квартиру платимо. А ліки? Щомісяця на 3-4 тисячі їй купуємо.
Це ми всією сім’єю до неї раз на місяць їздимо, а чоловік сам постійно маму свою відвідує. Зрештою, я теж працюю, і зарплата у
мене більше, ніж у чоловіка. Так що вся ця чудова допомога свекрусі, йде і з моєї кишені теж.
– З якою такою-то дружиною, мамо? – насупився чоловік.
– А то ти сам не знаєш? Торгашка, вони і є торгашка, завжди тільки про свій прибуток і думає! Стакан води ти мені принесеш, ну
звичайно. Більшого-то від тебе не дочекаєшся. А захочеш – дружина не дозволить. Егоїстка вона у тебе!
Скажіть мені, це красиво так говорити про присутню людину? Я, за всі 14 років свого шлюбу, слова поганого їй не сказала! Єдине, в
чому я винна, що я – не дочка професора! Виросла б я в інтелігентній родині, була б улюбленою невісткою.
Я не стала далі слухати голосіння свекрухи, пішла в кімнату, до дітей.
Завжди так. До неї приїжджаєш – вона незадоволена. Не приїжджаєш – знову незадоволена. Продукти їй привозимо, коли разом з
чоловіком їздимо, – незадоволена, не те я їй вибрала, не те купила. Гроші даєш, щоб вона продукти собі до смаку купила – знову їй
не так, не дбаю я про бідну жінку, змушую її саму в магазин ходити.
Тиск у неї стрибав – чоловік у неї ночував, і то її не влаштувало – сказала, що мені плювати, де мій чоловік ночами сновигає. Що б її
влаштувало? Якби я зникла з життя її сина? Так не дочекається. А може, я повинна їй ноги мити і воду пити? Я впевнена – вона
навіть тоді кривитися почне, або до температури води причепиться, або до якості миття.
Зате про те, що я не дозволю її синові їй в старості склянку води принести – це вона знає, в цьому вона впевнена. Може, Олена
Михайлівна спеціально наді мною знущається? А сенс? Навіщо плювати в колодязь?
Раз вона вважає, що її утримання в старості від мене залежить, так чому вона не може хоча б спробувати мене прийняти? Чому
вона не може хоча б один раз стриматися і не висловлювати свою невтішну думку з приводу моєї персони? Чому вона не може бути
хоч крапельку терплячішою?
