ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

З Олександром ми почали жити разом, коли мені було 25, а йому 27 років. Спочатку, як у всіх, у нас все було добре. Саша тоді ще був
дуже уважним, дарував квіти, допомагав у всьому. Але це тривало недовго…
Незабаром я почала помічати, що наш союз для мене став повноцінною сім’єю, тобто я готувала, прибирала, прала, купувала в
будинок гарні речі. В загальному, створювала тепле, затишне гніздечко для двох. Що не скажеш про Сашу, він як і раніше відчував себе
неодруженим. Так само жив сам для себе. Були дні наприклад, коли він міг не прийти додому ночувати, розважаючись з друзями.
Пам’ятаю, коли він не прийшов перший раз, я не знаходила собі місця від хвилювання, телефон не відповідав. З’явився він на
наступний день ближче до обіду. Виявилося, він був з друзями, зламалася машина, поки зробили, там і ніч настала, так і заночували у
друга. Попередити, природно, думки не виникло. Дійсно, а навіщо?

Я подумала, і вирішила проявити терпимість. Більше на цю тему розмову ми не заводили. Однак, ця історія з друзями повторювалася
ще не раз.
Одного разу я почула випадково, як Саша хвалився перед друзями тим, що не одружений, а вона, Світлана, просто золото – куди він
хоче, туди й ходить, що хоче, те й робить, краса! Почувши це, я довго не могла вирішити ображатися мені чи радіти, що золотом мене
назвав, а не сварливою бабою, як законних дружин друзів.
У той день до мене приїхали батьки. Треба сказати, що з Олександром я їх не знайомила, все чекала, коли він мені зробить
пропозицію. Тато, дізнавшись, що ми живемо ось уже пів року цивільним шлюбом, став похмуріше хмари і вийшов з квартири, не
попрощавшись. Мама витягла мене на прогулянку. Я зрозуміла, що мене чекає нелегка розмова, одяглася, і ми вийшли.
– Світланко, ти дитину чекаєш?
– Ні, мамо, з чого ти взяла?
– Тоді поясни мені, чому ви не одружитеся.
– Ну як тобі сказати, зараз так багато живуть, цивільним шлюбом, не розписуючись.
– Доню, це називається «співжиття», ніякий він тобі не чоловік, навіть цивільний. Він – співмешканець. О Боже, яка ганьба! – мама була
дуже засмучена, давно я такою її не бачила.
– Ой, донечко, не про це ми з твоїм батьком мріяли для тебе! Хотіли видати тебе заміж, як годиться, запросити гостей, зробити
фотографії… щоб пам’ять залишилася! Ну як же так… А якщо мене запитають твої дядько і тітка, сусіди, та подруги в кінці кінців, що я їм
скажу?!
Я її заспокоювала, розповідала, який Саша хороший, закривши очі, звичайно, на деякі речі.
Ну так, Віра з першого поверху, вийшла заміж як годиться, вона молодець, ну і нехай у неї була біла сукня, багато гостей і залишилися
фото на пам’ять. Саша ж говорить, що штамп у паспорті нічого не гарантує, а таку дорогу сукню на один вечір купувати зовсім
нерозумно!
– Саша значить говорить! Штамп в паспорті звичайно нічого не гарантує, але з ним жінка відчуває себе захищеною. На її боці закон, і в
разі чого, її права захистять. А для чоловіка штамп це відповідальність за сім’ю. Тепер подумай, чому твій чоловік не одружується?
Адже розлучитися завжди можна.
Одним словом, дала мені мама тиждень на роздуми: вирішимо одружитися – вони нам раді в будь-який час дня і ночі! Весілля
допоможуть зіграти. В іншому випадку ніякої підтримки і допомоги ми не отримаємо. З цим і пішла додому. Я з важкими думками
залишилася одна сидіти на лавці в парку…
Увечері обережно переказала розмову Олександру. Він був у своєму репертуарі, слово «шлюб» викликало у нього дуже неприємні
емоції. Тут я зрозуміла, що випрошую у цього чоловіка право бути його дружиною! Як неприємно! До чого ж я докотилася… Може не
варто було мені погоджуватися на цей експеримент під назвою «цивільний шлюб»?
За весь час наших таких відносин Саша, схоже, увійшов у смак і навіть не думає вести мене в РАЦС. А чим погано – всі принади
холостого життя і подружньої, зате ніяких зобов’язань…
У наступні вихідні я приїхала до батьків одна. Батько з порога поцікавився, де ж мій наречений, дізнавшись, що він зайнятий і не
прийшов, буквально закрив двері перед моїм носом.
Я ж не знала, що мені робити, кожен день я думала над своїм становищем, але вирішити нічого не могла. Жирну крапку в цій історії
поставила саме життя. Одного разу я зрозуміла, що чекаю дитину. Зізналася Олександру.
– Вирішуй це питання сама! Це ж ваші жіночі справи. І так, сьогодні я йду до одного, потрібно допомогти з ремонтом машини, можливо
затримаюсь…
– Тоді не забудь відразу зібрати свої речі! – я навіть не впізнала свій голос спочатку, – можеш поселитися в гаражі свого друга і щодня
проводити ремонт його машини.
Саша зміряв мене презирливим поглядом, швидко знайшов сумку, з якої і приїхав в цю квартиру, залишав в неї всі речі, і пішов, голосно
грюкнувши дверима.
Я залишилася одна… Треба починати життя заново, без Саши. По-новому.
Незабаром мені зателефонувала подруга і запросила на весілля. І ось тепер, на церемонії, я зловила себе на думці, що сиджу і
заздрю. Чому у мене все вийшло інакше? Я ж теж хотіла свій шматочок жіночого щастя, а не вийшло. І тут я глянула на свій, ще плоский
живіт. Ось воно щастя! У кожного – своє.
А недавно я подзвонила мамі і все розповіла, слідом підійшов до телефону тато.
– Приїжджай, донечко, додому! – сказав він. – Виростили тебе, виростимо і малюка! А ти ще зустрінеш, дасть Бог, гарного і порядного
чоловіка. Ми тебе чекаємо.
Я посміхнулася, поклавши слухавку. Все у мене буде добре, а Олександр нехай продовжує пурхати по життю, як метелик. У мене буде
дитина, і це зараз найголовніше! Час все розставить по своїх місцях!
Фото ілюстративне – freepik.
Джерело