Українське «без надії сподіваюсь» на фоні «московізації» Європи
Сьогоднішні обриси ситуації на сході аналізує Віктор Вербич на сторінках «Волинської правди».
Відлуння тижня (22.01 – 29.01)
За умов, коли чинний український міністр оборони минулого тижня переконував, що збройні сили Росії, яка вже окупувала частину території нашої держави, не перейдуть у наступ (Степан Полторак, «Українська правда»: «Я не думаю, що найближчим часом ми маємо очікувати повномасштабну агресію Російської Федерації»), у Європі отримували розвиток процеси іншої тональності. Скажімо, польський Прем’єр-міністр Матеуш Моравєцький в інтерв’ю виданню «Politico» (посилаємося на українськомовну версію Польського радіо), запитував-роздумував, що «може статися у випадку війни на Донбасі, коли російська армія рушить углиб території України». А відтак відповідав, прогнозуючи вірогідний подальший розвиток ситуації: «Зрозуміло, ми цього не знаємо; маємо надію, що, однак, не рушить, але краще мати другу і третю лінії оборони, ніж залишитися без такого виду зброї».
Тим часом Європа все впевненіше рухалася шляхом «московізації». Перемога на президентських виборах у Чехії відомого проросійського політика Мілоша Земана (здобув у другому турі майже 52 відсотки голосів) – навряд чи виняток із правил. Тим паче, що прокремлівське лобі домінує далеко на лише в одержимій манією «Великої Угорщини» сусідки України. Зрештою, керівництво ПАРЄ вже теж не приховує своїх проросійських симпатій. А Німеччина, найбільша потуга «старого світу», де парламентська перемога Ангели Меркель може виявитися ефемерною (досі не вдається сформувати уряд), потужно сприяє Росії у реалізації економічних складових імперської політики. Навіть вище згадуваний прем’єр-міністр Польщі, якого при великому бажанні не запідозриш у проукраїнськості, з приводу створення газопроводу «Nord Stream 2», теж на цьому наголосив: «Попри те, що каже Німеччина, цей проект не є бізнесовим».
Зважаючи, що експерти майже не сумніваються у результатах майбутніх (у березні цього року) парламентських виборів в Італії з вірогідністю повернення до владних важелів Сильвіо Берлусконі, якого іноді називають мало не другом-однодумцем Володимира Путіна, процес «московізації» Європи (навіть без Балкан) отримає не тільки ще один стимул. А, цілком ймовірно, засвідчить про незворотність тенденцій.
За таких реалій в Україні все частіше згадують про перефразовану констатацію з «Contraspemspero!» геніальної волинянки Лесі Українки: без надії сподіюсь. А якщо точніше, в політичному контексті, то афоризм можна у стилі перефразованого прислів’я розшифрувати й так: на дядька Сема (на США) надійся, а сам не зівай (чи рук завчасно не складай).
Правда, як показали події минулого тижня, Москва не готова «лізти на рожен», коли це справді може роздратувати Вашингтон. Коли в Україні перебував спеціальний представник Державного департаменту США Курт Волкер, на Донбасі не лунали постріли та вибухи. Чи не тому, щоб створити сприятливу атмосферу в Дубаї для його зустрічі з Владиславом Сурковим, помічником президента Росії? З цього приводу речниця МЗС Мар’яна Беца написала у Twitter: «Жодних порушень припинення вогню на Донбасі 23 січня, у той час, як Курт Волкер перебуває в Україні. Кожний крок на Донбасі контролюється Росією, що хоче всіх обдурити». Інше питання, чи не напрацюють (напрацювали) Москва та Вашингтон узгоджені позиції щодо України, від чого вона, м’яко кажучи, не виграє. І це далеко не єдиний тривожний момент тижня, що вже став надбанням історії.
«І ті події «калькою» лягають на події, що відбуваються зараз»
На думку голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича (див. «5 канал»), «надзвичайно важливо і для внутрішньої української ситуації, для того, щоб вивчати досвід попередньої держави (УНР, – «ВП»), її помилки насамперед. Бо ми розуміємо: якщо ця державність не простояла довго, очевидно, що були якісь ключові помилки. Це важливо і у зовнішньополітичній площині: нам надзвичайно важливо говорити про те, що Українська держава – це не щось випадкове, що з’явилось у 1991 році, що Українська держава є закономірним результатом тривалого процесу боротьби українців за свою незалежність».
Натомість дослідник історії України Сергій Грабовський (див. «Радіо Свобода») наголошує: «Ні в добу УНР, ані в добу Української держави гетьмана Скоропадського повноцінної відповіді на ці виклики не було, ба більше – вони актуальні і зараз. Але нинішня Україна – це, образно кажучи, одночасно і УНР, і Українська держава Скоропадського та, перепрошую, у чомусь і махновська Україна».
А офіцер-доброволець, «кіборг», член Історичного клубу «Холодний Яр» Микола Тихонов на сайті «Радіо Свобода» наводить паралелі між героями Крут, які ціною власних життів на кілька днів зупинили армію більшовиків на її шляху на Київ у 1918 році, і героїзмом сучасних воїнів, які боронять Україну на сході від тих же російських військових та їхніх найманців. «Молоді хлопці, яких ми називаємо героями Крут, усвідомили необхідність, зібрались невеликою групою і вирушили назустріч армії Муравйова. Напевно, вони знали, що їх чекає не слава, а смерть. Я думаю, що традицію сучасної держави треба відліковувати від тієї держави, що у нас була 100 років тому, а саме – УНР. І ті події «калькою» лягають на події, що відбуваються зараз».
«Чи можна запобігти великому геополітичному струсу»
Геополітичну ситуацію в значній мірі визначатимуть ядерні держави, кількість яких продовжує зростати. Такий висновок робить історик і політолог Сергій Грабовський у статті «Переможний «ракетний товстун» і великий геополітичний струс», опублікованій виданням «День». Аналітик нагадує, що «Україна добровільно позбулася третього у світі за величиною ядерного арсеналу та оперативно-тактичних ракет і літаків – і через два десятиліття після підписання Будапештського меморандуму стала жертвою російської військової агресії – окуповані Крим і частина Донбасу, триває «гібридна» війна у всіх вимірах, від суто збройного до економічного». Згідно з цим меморандумом, усі держави-підписанти, тобто всі постійні члени Ради Безпеки ООН, гарантували Україні недоторканність її кордонів і захист у разі зовнішньої агресії. А Росія зобов’язалася «утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України» та що «ніяка зброя ніколи не буде використовуватися проти України», ба більше – «утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги».
Україна позбулася ядерної зброї і стала жертвою агресії. Натомість, наголошує Грабовський, «Північна Корея за ці два десятиліття створила (за твердженнями експертів, маючи істотну підтримку з боку РФ) спершу ядерні, а тепер уже і термоядерні боєголовки та засоби їхньої доставки – спершу оперативно-тактичні, а потім і стратегічні ракети. Ані періодично запроваджувані санкції, ані політичні інвективи з боку західних держав не послабили тоталітарний режим КНДР». У підсумку, підкреслює він, «маємо те, що маємо: Північна Корея створила зброю масового враження, здатну «дістати» не лише Південну Корею і Японію, а й Гавайські острови і східне узбережжя материкової частини США».
Констатуючи, що подібна модель «гарантій безпеки» для України з її демократичними прагненнями неприйнятна, Грабовський підкреслює: «Проте фіаско гарантій Україні за Будапештським меморандумом і недвозначний успіх агресивної політики Кім Чен Ина, який чхав на всі міжнародні угоди, створили надзвичайно небезпечний прецедент на геополітичній арені. Адже ніхто тепер не повірить, що можна мати інші ефективні інструменти безпеки, крім ядерної зброї – тієї, яка вже є, чи тієї, яку можна змонтувати з підготовлених елементів упродовж доби-двох. А на останнє здатні в сучасному світі десятки держав, і не всі вони демократичні». Політолог роздумує, «чи можна запобігти великому геополітичному струсу, який починається на наших очах». На його думку, «так, якщо західні гаранти безпеки України та непорушності її кордонів перестануть торочити про Мінські угоди і змусять Росію виконати вимоги Будапештського протоколу. Це складно, проте жити у світі, в якому виникнуть десятки держав з ядерною зброєю, буде незрівнянно складніше».
«…велике потрясіння, велика кров»
Російський журналіст Аркадій Бабченко у коментарі «Realist’у» зазначає, що війна стала для Кремля єдиним інструментом впливу на внутрішню політику Росії. Роздумуючи щодо так званої «великої війни», він наголошує: «Україна – перший претендент. Сирія не спрацювала, «Бандера вбиває росіян» народу зрозуміліша». Також, за його словами, велика війна з Росією неминуча, залишається питання тільки в її термінах. Бабченко вважає, то її причиною може стати або криза чинного кремлівського режиму, або крах російської економіки.
Разом з тим, Бабченко зазначає, що станеться це не скоро, оскільки багатств, придбаних Росією на торгівлі нафтою, може вистачити на десятиліття. «Для того, щоб все змінилося, потрібно велике потрясіння, велика кров. Німеччина збожеволіла в 30-х. Її вилікували, але для цього знадобилася Друга світова війна. Японія вилікувалася, коли були стерті з лиця Землі два міста. Росію теж вилікують. Але лікування буде болісним», – переконаний журналіст. Нагадаємо, що раніше Бабченко заявляв, що велика війна в Україні – один з найбільш ймовірних варіантів розвитку подій.
«Ми не хочемо образити Москву»
Військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов у виданні «Газета по-українськи» висловлює занепокоєння наслідками ухвалення закону про відновлення державного суверенітету над окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях. На його думку, таким чином «ми фактично легалізували окупаційні адміністрації». Зокрема Олег Жданов зазначає, що «документ має декларативний характер. Не названі спосіб і дата початку агресії. Якби ми юридично визнали факт військового конфлікту, автоматично набули б чинності міжнародні договори щодо протидії країні-агресору. У законі жодного разу не вжите слово «війна». Західні партнери стомились від нас. Уже стільки було прямих і непрямих натяків на те, що треба визнати факт війни. Навіть у резолюції Організації Об’єднаних Націй по Криму написано, що незаконна анексія може бути трактована як військовий конфлікт. Бо проводилася за участі збройних сил РФ. Вони нас фактично питають: може, ви нарешті визнаєте військовий конфлікт на півострові? Ми ж іще більше заплутали Захід. Раніше вони не зрозуміли, що таке АТО. Зараз у нас «заходи для гарантування національної безпеки» із застосуванням Збройних сил».
На його думку, «ми самі заводимо в глухий кут вирішення конфлікту. Треба офіційно визнати війну. Розірвати договір про співпрацю і дипломатичні стосунки з Росією. Але ми не хочемо образити Москву. Бо в неї заберуть право вето або членство в Раді Безпеки ООН». Олег Жданов спробував спрогнозувати, як зараз відповість Україні Росія. «Будуть голосні дипломатичні заяви, – зазначив він. – Але на практиці закон не завдає шкоди РФ. Не думаю, що буде її наступ. Перед виборами президента в Росії (18 березня 2018 року, – ред.) Путін хоче сформувати образ миротворця. Про це свідчить обмін заручниками. А також його пропозиція віддати українську техніку, яка залишилася в Криму».
«…розміщення миротворців»
Російські заяви, які почали звучати після закінчення переговорів спецпредставника Державного департаменту США Курта Волкера і помічника президента Росії Владислава Суркова у Дубаї, дозволяють зробити висновки, що Вашингтон частково погодився з російськими пропозиціями щодо Донбасу. Про це йдеться на сайті «Главкому» в заяві голови правління «Майдану закордонних справ» Богдана Яременка. «Отже, все ж таки російський план розміщення миротворців на Донбасі, – зазначає він. – Зрозуміло, що ніхто не посвятить нас і не покаже текст «цілком реалізовного» дубайського пакету Волкера. Але той факт, що перед поїздкою в Дубаї Волкер провів деякий час в Києві, а також наявність в тексті заяви Суркова за підсумками зустрічі з Волкером фрази «поетапне розгортання місії в ув’язці з реалізацією політичних пунктів «мінських угод» дозволяє зробити таку-сяку реконструкцію ситуації».
За словами Яременка, очевидно «пропозиції Волкера українською владою погоджені. По-друге, і Україна, і США щонайменше частково погодились з початковою російською пропозицією щодо миротворців – розгортання вздовж лінії зіткнення». Відтак він висловлює припущення: «Україна і США погодились з логікою Мінських домовленостей про те, що «конфлікт на Донбасі» по суті є внутрішнім конфліктом в Україні, який можна розв’язати винятково шляхом внутрішніх політичних дій в Україні – розширення повноважень двох з чотирьох окупованих регіонів, проведення місцевих виборів, зміни законодавства, зміни Конституції».
«І це повний абсурд»
Надання Україні нового траншу від Міжнародного валютного фонду під загрозою. Залишається кілька вимог кредитора, які українська влада не поспішає виконувати. Наскільки серйозна ситуація, в чому не хоче поступатися влада, зокрема оточення президента Петра Порошенка, і чи надійдуть на рахунки України бажані майже 2 млрд доларів від МВФ, аналізує «Апостроф». Видання констатує: «Про можливу відмову МВФ надати Україні наступний транш кредиту в розмірі 1,9 млрд доларів заговорили після оприлюднення президентського законопроекту про антикорупційний суд. Документ розкритикували в Європейському союзі та в самому МВФ. Міжнародних партнерів обурило те, що велику частину рекомендацій Венеціанської комісії не було враховано. Особливо це стосувалося ролі закордонних експертів при відборі суддів у новий орган правосуддя. Так, згідно з текстом законопроекту Петра Порошенка, міжнародні експерти не будуть ухвалювати остаточне рішення щодо кандидатів, будь-яке їхнє рішення можна оскаржити у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України».
Зокрема у ЗМІ було опубліковано лист голови місії МВФ в Україні Рона ван Родена на ім’я голови Адміністрації Президента Ігоря Райніна, у якому представник фонду дав чітко зрозуміти, що ухвалення законопроекту про антикорупційний суд в його поточній редакції буде означати порушення владою України своїх зобов’язань перед міжнародними партнерами. «Зараз в МВФ до нас є п’ять вимог. Це – зміни до законопроекту про антикорупційний суд, підвищення ціни на газ, зміни в закон про пенсійну реформу (але цього можна уникнути), призначення нового голови НБУ (18 січня президент вніс до парламенту постанову про призначення новим главою Нацбанку Якова Смолія, – ред. ). П’ята вимога – призначення голови ПриватБанку, що ми вже зробили», – розповідає співрозмовник. Найбільша увага, за його словами, зараз прикута до двох пунктів – створення антикорупційного суду і вартості газу.
У той же час, як зазначає співрозмовник видання, переговори з МВФ зараз ведуться, зокрема щодо підвищення ціни на газ. «Дуже сильний йде тиск на прем’єра Гройсмана з боку «Нафтогазу», який активно співпрацює з міжнародними партнерами. І це повний абсурд», – говорить джерело. В оточенні Гройсмана «Апострофу» підтвердили інформацію про тиск з боку МВФ. «Але Кабмін поступатися не буде, і ціна не підніметься», – запевнило джерело, наближене до Прем’єра.
Зазначимо, днями в ЗМІ з’явилася інформація про нібито подорожчання газу для населення, що готується з 1 квітня 2018 року. Але міністр енергетики та вугільної промисловості Ігор Насалик поспішив спростувати чутки. Стверджувати, що Україна все-таки отримає 1,9 млрд доларів від МВФ, поки ніхто не поспішає. Після відмови Єврокомісії виділяти Україні третій транш макрофінансової допомоги в розмірі 600 млн євро через невиконання певних зобов’язань, від МВФ можна очікувати такого ж кроку. «Ми можемо знайти інших кредиторів. Але ми повинні розуміти, що вони, можливо, і не будуть ставити такі умови, як МВФ. Але в Міжнародному валютному фонді зацікавлені в структурних змінах у державі. Китай, наприклад, не висловить свою позицію щодо російської агресії. Він нам не допоможе в «нормандській четвірці», не надасть летальну зброю. Ми повинні розуміти, хто нам вигідний як союзник», – підкреслює народний депутат Ганна Гопко. Натомість заступник голови фракції «Батьківщина» Сергій Соболєв припускає: «Можливо, Луценко ще десь конфіскує в корупціонерів 3 млрд і поверне до бюджету». А відтак нагадує, що кредити від МВФ – найдешевші та найвигідніші для України. Тим не менш, на його думку, не варто розраховувати на транш від фонду цього року.
«Україна стала донором»
Нардеп Борислав Береза написав у Facebook, що «Україна стала донором. Стабільним донором робочої сили. Їдуть розумні та активні. Їдуть ті, хто повинні рухати країну вперед. Їде потенціал України. Їдуть профі – лікарі, програмісти, зварювальники, електрики, водії-далекобійники, викладачі, менеджери. Їдуть студенти та бізнесмени. Їдуть масово. А тепер я хочу послухати тих, хто всім задоволений і говорить, що все добре і жодної катастрофи немає».
На його думку, «на тлі стабільного демографічного спаду відплив професійної робочої сили і наукового потенціалу призводить до загальнонаціональної катастрофи. І, на мій превеликий жаль, наше вище керівництво не робить нічого, щоб цей процес припинити».
Відтак, народний депутат резюмує: «Ситуація з науковим потенціалом у країні є катастрофічною. За даними Держстату, упродовж трьох останніх років: на 30% скоротилася кількість працівників наукових організацій; на 48% знизилася кількість дослідників у них; до 0,39% знизилася частка дослідників наукових організацій у загальному числі зайнятого населення; до 4 разів збільшився розрив між рівнем витрат на наукові дослідження щодо ВВП в Україні та аналогічним середнім показником для країн ЄС (0,48% ВВП і 2,03% ВВП відповідно); лише 0,16% ВВП виділено в 2016 році з бюджету на виконання науково-дослідної роботи».
Та найгірше те, переконаний Береза, що «подібна політика призводить до безповоротного відставання від інших країн. Наукові працівники і науковці виїжджають з України створювати щось в інших країнах, де їх цінують і надають для цього всі можливості». Він пропонує фактичні підтвердження висловленому. Абсолютна кількість регулярних інтернет-користувачів в Україні до кінця 2017 року зменшилася з 21,6 млн до 21 млн за підсумками першого півріччя, переважно через міграцію за кордон українців віком 18-45 років, повідомляє Інтернет Асоціація України на своєму сайті з посиланням на результати дослідження компанії Factum Group Ukraine. За інформацією Борислава Берези, «Україна втратила ще 600 тис. талановитих громадян. І ця проблема прогресує. Хоча все можна виправити. Для цього потрібно просто створити комфортні умови для життя і роботи громадян. Але бездіяльністю цього не домогтися».
«Нафтогаз» хоче забрати з кишень усіх нас чотири мільярди доларів»
НАК «Нафтогаз України» минулого року отримав чистий прибуток, майже один мільярд доларів. Цей факт констатує у виданні «Главком» народний депутат (фракція «БПП») Вадим Денисенко. А відтак наголошує, що «сьогодні цей самий «Нафтогаз» вимагає від уряду виплатити йому компенсацію 110 мільярдів гривень за так званий соціальний газ, який спожило населення».
Таким чином, пояснює народний депутат Вадим Денисенко, «в перекладі на людську мову це означає, що «Нафтогаз» хоче забрати з кишень усіх нас чотири мільярди доларів». А після цього він висловлює свою версію того, навіщо «Нафтогазу» це потрібно. «В своєму фінплані на 2018 рік «Нафтогаз» хотів збільшити утримання центрального офісу до 2,2 мільярдів на рік (в шість разів більше, ніж 3 роки тому). А середню зарплату в центральному офісі хотів підняти до 156 тис грн. (це офіційні цифри, які НАК подав на затвердження в Кабмін і які Кабмін провалив)», – пояснює Денисенко.
І ще, нагадує він, «Нафтогаз» категорично проти того, щоб виконати вимогу ЄС, щодо розподілу транспортування, видобутку і продажу газу в межах однієї компанії. Відтак пояснює, чому: «Та тому, що на простій операції, по перепродажу газу від своєї дочірньої компанії «Укргазвидобування» до самого «Нафтогазу», заробляється один мільярд на рік», – зазначає народний депутат.
Наостанок, він нагадує про ще один момент. «Як це не дивно, але головним лобістом підняття ціни на газ, окрім МВФ виступає саме Нафтогаз. Звичайно, держкомпанія говорить, що вони нічого такого не роблять, але їхня заява про 110 мільярдів – краща відповідь на те, чи хоче «Нафтогаз» підняти ціну на газ», – підкреслює Денисенко.
Навряд чи знайдуться серйозні заперечення тим, хто стверджує: основні проблеми (зокрема в соціально-економічному аспекті, фактично стимулюючи наростання протестних настроїв) Україна створює сама для себе. Інше питання, що вони загострюються на фоні активної фази війни, яку вже майже чотири роки веде проти нашої держави РФ. До того ж Кремль, маючи своїх агентів впливу на Заході, частково досяг бажаного: у багатьох країнах ЄС лунають заклики відмінити санкції проти Росії, які наклали за анексію Криму та розв’язання бойових дій на Донбасі.
Та й де-факто ряд сусідів України, використовуючи антиросійську риторику, насправді ллють воду на «московський млин». У цьому контексті – й ухвала Сеймом Польщі законопроекту про заборону пропаганди так званої «бандерівської ідеології». Заклик української сторони до відкритості та конструктивності у подальшому розвитку українсько-польських відносин, схоже, Варшава не збирається почути. Тож згадуваний законопроект після розгляду 31 січня у Сенаті, очевидно, стане законом.
Зовнішній, майже всуціль далекий від проукраїнськості фактор, помножений на внутріукраїнські політичні процеси (у тому числі – розхитування ситуації рядом структур) має шанси стати справді вибухонебезпечним. А про наслідки має нагадати сторічний досвід і Крут, й Української держави загалом. На цьому наголошували й ЗМІ: «Проект «Малоросія» не має шансів в Україні – The American Interest» («Радіо Свобода»), «У МЗС Казахстану назвали умови проведення переговорів щодо Донбасу в Астані» (ZІК), «Збройні сили США переходять від боротьби з тероризмом до протистояння з Росією та Китаєм» («112»), «Білорусь посилить кордон на українському напрямку» («24»), «Журналіст назвав два приводи для Путіна мстити Україні» («Главред»), «Парубій назвав рік, з якого РФ розпочала підготовку до збройної агресії в Україні» («Тиждень»), «Погляди України і керівництва ПАРЄ в питанні Росії кардинально різняться, – Кулеба» («112»), «Трамп погодився «під присягою» свідчити у справі про російське втручання» («DW»), «Сьогоднішнім днем. Чому молоді українці залишаться без пенсії» («Економічна правда»), «З Мінська в Астану – це шило на мило!» («ЛБ»),«Полторак розкрив нову стратегію Росії на Донбасі» (zik)…
Ситуація загострюється і драматизується тим, що Україна наближається до виборчої кампанії. Хоч вона офіційно стартує лише восени, однак уже відбувається «пристрілювання». До речі, Президент Петро Порошенко під час «Українського сніданку» в Давосі (Швейцарія) зазначив, що ще не визначився, чи висуватиме свою кандидатуру. «Моє рішення залежатиме від того, наскільки наступні півроку будуть успішними», – сказав він (за версією агентства «Інтерфакс-Україна»).
Тим часом, усе більше українців, зважаючи на реалії та тенденції, не бачать свого майбутнього в рідній державі. Якщо про кількість заробітчан-співвітчизників за кордоном нема офіційних даних (неофіційно – не менше п’яти мільйонів), то Державна служба статистики оприлюднила дані про наявне населення України, без урахування жителів Криму, який тимчасово анексований Росією. Тож зараз кількість постійного населення оцінюється у трохи більше, ніж у 42 мільйони осіб. Якщо порівняти з чисельністю населення станом на 1991-1992 роки (52 мільйони осіб), картина має гнітючу тональність і невеселу перспективу.
Тож за таких реалій, коли де-факто Росія не збирається відмовлятися від своїх імперських планів щодо «решения украинского вопроса», мусимо водночас засвоїти уроки історії та не повторювати злочинних помилок Це стосується як владців, політиків, духовної та культурної еліт, так і кожного з нас, тих, кого відносять до числа пересічних українців. Адже, як наголошує на сайті «Радіо Свобода» волинянин Петро Кралюк (філософ і письменник, доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія»), «якщо ми хочемо мати свою державу, то треба пам’ятати про те, як виборювали незалежність цієї держави сто літ тому». Будьмо!
