Українські казки дітям на ніч..
Казка про машинки
В одному гаражі жили дві машинки. Одна з них дуже любила подорожувати – то малюка в садочок завезе, то татуся на роботу, то матусю в магазин, а то і всю сім’ю покатає по місту. А інша машинка завжди відмовлялася виїжджати із гаражу. Їй постійно чогось не вистачало – або холодно, або бензину малувато, або просто неохота кудись виїжджати із затишної домівки.
Перша машинка завжди була дуже чепурна, бо всі члени родини старалися за нею доглядати. Вона часто заїжджала у свою улюблену авто мийку, де її намилювали ароматною пінкою, ніжно лоскотали кольоровими щітками, а потім поливали тепленькою водичкою. Також машинка мала багато друзів і знайомих, тому на будь-якій автостоянці їй завжди було з ким побазікати і погратися.
Друга ж машинка ніколи не була ні на авто мийці, ні на стоянці, бо вона ніколи не хотіла туди їхати. З часом всі її вікна забруднилися настільки, що крізь них неможливо було дивитися. Від постійного простою її колеса повністю спустилися, а всі двері заржавіли так, що одного дня їх не змогли відчинити. Тому сім’я вирішила попрощатися з машинкою, яка від неробства стала звичайною купою брухту. Її відправили на віддалену автостоянку під відкритим небом, де було повно таких старих, поламаних, нікудишніх машин, до того ж там було дуже незатишно і страшно.
Отак і люди, котрі не хочуть рухатись і працювати, згодом стають нікому не потрібними і їх покидають всі знайомі та друзі. Тому дуже важливо виходити на вулицю, рухатись, працювати, спілкуватися з іншими людьми, щоби рости, розвиватися, гарно виглядати і завжди мати з ким гратися і спілкуватися.
Казка про друзів з неба.
Був тихий, весняний, сонячний ранок. Прокидалося сонечко, а за ним малюки, які збиралися в дитячий садочок, дітлахи до школи, їхні батьки на роботу, дідусі і бабусі готувати сніданок усій родині.
І цього ранку прокинулося сонечко. Воно було привітне й ласкаве, посміхнулося до всіх хто прокидався за ним, пускало сонячні зайчики ніби привітики. Сонечко любило всіх хто його оточував. Всім дарувало тепло і посмішку.
Годинник показував за першу половину для, і саме в цей час йому стало сумно. Всі його друзі були заклопотані і не могли погратися з ним, приділити час. І раптом, озирнувшись, він бачить - красиву, розкішну з грайливою посмішкою хмаринку. Її сукня була кришталево-блакитна, шовкові відблиски від світла, яке йшло від сонечка, так і манили його.
- Привіт. Як тебе звати? Я раніше ніде не зустрічав тебе!
- Привіт я хмаринка-Маринка. Так, дійсно, ти не міг мене ніде зустріти, адже тільки сьогодні мене батьки відпустили в доросле життя, і ось як бачиш, мене занесло до тебе.
- Ти така гарна! - сонечко зніяковіло. - А я Сен – сонечко, яке сьогодні трішки сумує.
- Чому ти сумуєш, сонечко? В тебе щось сталося?
- Ні, але зараз всі мої друзі зайняті і мені немає чим зайнятися...
- Не сумуй сонечко, хочеш я можу дружити з тобою? Тільки я не знаю як це...
- Так хочу! - радісно відповів Сен. - А дружба - це не складно. Для друзів треба разом гратися і весело проводити час. Все просто.
- Так, просто!
- Тоді давай гратися?
- Давай, а у що?
- Давай у доганялки?
- Добре. Тоді ти водиш!
Сен та Маринка бігали, стрибали, бешкетували...
І ніхто не замітив, що Маринка наблизилася до чарівного віконечка. І тут Сен почув, як раптом, почав іти дощ. Чарівне віконечко - це дверцята до Сенової країни, яку він дуже любить. Через це віконечко всі небесні жителі можуть наглядати за землею. Коли ж хмаринка з сонечком почали гратися, Маринкина кришталева сукня почала танути від теплоти, яку дарув Сен. А коли вона підійшла зовсім близько, до чарівного віконечка, на Долину Щастя почав іти рясний дощ.
- Стій! Дивись, що ти накоїла! Від тебе потерпає моя Долина Щастя! Відійди швидше!
- Вибач я не знала... Ти мені нічого не казав... - хмаринка гірко заплакала.
Сен дивився в віконце, і бачив як припиняється дощ і раді дітлахи вибігають на вулиці, щоб поплескатися в калюжках.
Маринка відійшла і перестала плакати. Вона подумала, що не вміє дружити і тільки завдає школи для Сена, вона вирішила піти...
Тільки Маринка розветрається, раптом чує.
- Пробач мені... Я не хотів тебе образити. Пробач, просто я дуже люблю свою країну. Для мене Долина Щастя - це все моє життя, мої друзі, моє все.... Я вважаю, що там повинні жити всі тільки щасливі, а я допомагаю їм у цьому. Адже частинка щастя це і погода, правда ж?
- Так, правда. Добре, Сене. Я не ображаюся. Але дивися, які вони щасливі, бігають по калюжках в чобітках, сміються, радіють.
- Так, справді…
Маринка підійшла ближче і став знову накрапати дощ.
- Почекай! Ти знову...
- Сене, подивися, вони радіють!
- Стривай, а й справді ...
Сонечко світило дітлахам і накрапав теплий, вже навіть літній дощик. Малеча бігала, гралася і була щасливою у своїй маленькій Долині Щастя. А Сен і Маринка зрозуміли, що щастя - це багатогранна річ, і потрібно шукати його навіть в негативному. А дружба - це не лише час разом, а й розуміння та повага один до одного.
Потім Сен розповідав хмаринці про його країну багато-багато цікавих історій, тим часом потемніло і до віконця підійшов Сеновий тато - місяць. Повиходили зірочки на небо, які про щось собі гомоніли, як малята. В долині Щастя всі уже спали і заснули Сен-сонечко та хмаринка Маринка.
Казка про машинки
В одному гаражі жили дві машинки. Одна з них дуже любила подорожувати – то малюка в садочок завезе, то татуся на роботу, то матусю в магазин, а то і всю сім’ю покатає по місту. А інша машинка завжди відмовлялася виїжджати із гаражу. Їй постійно чогось не вистачало – або холодно, або бензину малувато, або просто неохота кудись виїжджати із затишної домівки.
Перша машинка завжди була дуже чепурна, бо всі члени родини старалися за нею доглядати. Вона часто заїжджала у свою улюблену авто мийку, де її намилювали ароматною пінкою, ніжно лоскотали кольоровими щітками, а потім поливали тепленькою водичкою. Також машинка мала багато друзів і знайомих, тому на будь-якій автостоянці їй завжди було з ким побазікати і погратися.
Друга ж машинка ніколи не була ні на авто мийці, ні на стоянці, бо вона ніколи не хотіла туди їхати. З часом всі її вікна забруднилися настільки, що крізь них неможливо було дивитися. Від постійного простою її колеса повністю спустилися, а всі двері заржавіли так, що одного дня їх не змогли відчинити. Тому сім’я вирішила попрощатися з машинкою, яка від неробства стала звичайною купою брухту. Її відправили на віддалену автостоянку під відкритим небом, де було повно таких старих, поламаних, нікудишніх машин, до того ж там було дуже незатишно і страшно.
Отак і люди, котрі не хочуть рухатись і працювати, згодом стають нікому не потрібними і їх покидають всі знайомі та друзі. Тому дуже важливо виходити на вулицю, рухатись, працювати, спілкуватися з іншими людьми, щоби рости, розвиватися, гарно виглядати і завжди мати з ким гратися і спілкуватися.
Мамина казка про Білочку
В одному лісі жила Білочка. Вона дуже любила гратися зі своїми друзями – лісовими звірятками. На холодну зиму Білочка збирала горішки і клала їх у своє дупло на дереві. Одного разу вона повернулася з лісу та побачила, що її горішків немає. Білочка так засмутилася, що аж заплакала. Але треба було щось робити. Витерла вона очі хустинкою та пішла шукати зниклі горішки. А на зустріч їй йде Їжачок. Побачив він, що в Білочки очі засмучені та питає:
- Білочка, ти чого така сумна?
- Ой, Їжачок! Були в мене горішки зібрані на зиму. А сьогодні я прийшла з лісу додому, а їх немає. Що мені робити? Що я буду їсти взимку?
Шкода стало Їжачку Білочки і він сказав:
- Пішли зі мною!
Привів він Білочку до себе додому та дав їй багата яблук і каже:
- Ось тобі яблучка. Насуши їх на зиму.
- Дякую тобі, Їжачок! – сказала Білочка та пішла собі далі.
А Їжачок пішов до друзів – звірят і розповів їм про біду Білочки. Тоді вони разом пішли і назбирали у лісі дуже багато горішків. Усе принесли до Білочки і подарували їй.
- Дякую Вам друзі за турботу і допомогу! – щиро подякувала Білочка і запросила всіх у гості їсти яблучний пиріг.
Казка про працьовиту бджілку
На залитій сонцем галявині, серед яскравих і ароматних квітів літала маленька бджілка. До неї підлетіла муха:
- Добре тобі, ти цілий день проводиш серед гарних квітів, насолоджуючись їх ароматом. А ось я тільки на смітнику літаю, нічого приємного в житті не бачу.
Бджілці стало шкода муху.
- Полетіли зі мною! Я покажу тобі всі радощі бджолиного життя! - посміхнулася бджола .
- Полетіли ! - радісно відповіла муха.
І вдвох вони зникли у весняному буянні кольорів. Пролітав цілий день , бджілка і муха сіли на листочок відпочити .
- Ну як тобі, муха, сподобалось? Тепер ти, напевно, ще більше хочеш бути такою, як ми.
Муха насупилась і відповіла:
- Знаєш , бджілко , літати серед квітів цікаво і приємно , але якось занадто важко збирати пилок і відносити його у вулик, - зітхнувши , відповіла муха. - Полечу-но я краще на свій смітник. Хоч там і жахливий сморід , проте трудитися не треба.
Бджілка дивилася вслід мусі, яка відлітала все далі, і думала : «Краще я буду працювати , зате і вулику користь буде, і не на смітнику життя проведу».
