Українці не мають жодних підстав для комплексу меншовартості
Вперше у Сполучені Штати я приїхала на практику на місцевому телеканалі в місті Вінстон-Сейлем (Північна Кароліна). Переживала, як буду робити новини англійською, яка на той момент була досить слабка. Виявилося, що англійська в мене дійсно недостатня, аби стати зіркою північнокаролінського телебачення. Тим не менш, свій внесок я робила і мої колеги та керівництво були задоволені.
Я готова була їхати куди завгодно і знімати що завгодно, та весь час пропонувала нові ідеї. У результаті ми налаштували систему, яка усіх задовольняла. Ми відправлялися на зйомку з оператором, а по дорозі назад я телефонувала редакторці й розповідала, що там було і що в нас є по відео, вона писала текст сюжету, який ми починали монтувати у першу ж хвилину після повернення в редакцію. Гарячі новини так роблять й журналісти, що працюють рідною для них мовою.
Коли я їхала навчатися в аспірантуру Університету штату Огайо, в мене, окрім англійської, було ще одне занепокоєння: чи зможу я конкурувати з індійськими, китайськими, південнокорейськими та японськими студентами? Ми ж всі чули, як вони змалку вчаться по 16 годин на день.
Виявилося, що як я, так і інші студенти з України, були цілком на рівних. У класі статистики вже мені доводилося пояснювати студенткам з Індії, як правильно використовувати формули. А наша англійська — щось весь час, до речі, покращується, може, й не ідеальна, але акцент, принаймні, усім зрозумілий. У нашому класі був студент з Японії, якого розуміла тільки студентка з Індії, яку, у свою чергу, розуміла тільки я і дві румунки. Коли японцю треба було щось сказати в класі, це робилося паровозиком через двох «перекладачів».
Загалом, за весь час проживання, навчання та роботи в США я зрозуміла одну просту річ — українці не мають жодних підстав для комплексу меншовартості і є цілком конкурентоспроможними.
Студенти з України, які навчалися зі мною в Університеті штату Огайо були не гірші, а в деяких випадках і кращі за решту студентів. Долаючи неідеальну англійську, а також невміння швидко друкувати тексти англійською, ми писали пристойні роботи і добре складали іспити. А ще брали участь в наукових конференціях і вигравали престижні літні практики. Навіть студенткою року Університету з кількатисячним студентським складом у рік, коли я випускалася, була визнана львів’янка Ірина Заячук.
Сьогодні, працюючи в Українській службі «Голосу Америки», ми висвітлюємо досягнення українців у США. Вони засновують успішні технологічні компанії. Роблять наукові відкриття. Засновують оригінальний та успішний бізнес. Сягають вершин у мистцеві та спорті. Залишають свій спадок у революційних технологічних змінах людства. Коли я була у відрядженні у Сан-Франциско/Сакраменто, де зосередилася на цих історіях, у місцевої американки-оператора, що зі мною працювала, виникло враження, що українці – це якісь суперлюди.
І я вважаю, що цими досягненнями українцям в Україні варто пишатися – навіть, якщо успішні українці у США вже давно виїхали з Батьківщині чи навіть там і не народилися, не говорять українською чи говорять погано, закінчили російський вуз чи народилися на території Росії або не є 100-відсотково чистими етнічними українцями. На жаль, майже під кожною історією про успіх українців обов’язково з’являються коментарі, чому та чи інша успішна людина не є повноцінним українцем, а отже і досягнення не рахуються.
Українці – сучасна політична нація з дуже складною історією, яка відбилася на особистій історії кожної людини. Якщо обмежувати своє національне надбання досягненнями тільки тих українців, які говорять вишуканою мовою, народилися на території України, ніколи за кордоном не жили, вчилися лише в українських навчальних закладах, то тоді дійсно доведеться багато від чого відмовитися. Але навіщо? Це просто інший шлях до того ж комплексу меншовартості, який насаджувався у радянські та імперські часи.
Звичайно, багато хто скаже, що українці досягають успіху за кордоном, але не у власній країні, бо найкращі люди виїжджають. Є успішні проекти, які створюються прямо зараз Україні. Малу частку з них ми змогли побачити, наприклад, на виставці TechCrunch у Сан-Франциско, куди 15 українських стартапів привезли свої винаходи. На мене особисто найбільше враження справив PassiveDom. І чимало компаній, про які ми писали та робили сюжети, як от Grammarly, мають офіси, як в США, так і в Україні.
І навіть звичайні українські студенти, часто не з найбільш престижних вузів, які приїжджають у США за програмою “Work and Travel”, залишають по собі добрі враження. Коли значно більшому відсотку українських студентів почали відмовляти у візах у Консульстві США, це викликало паніку серед американських роботодавців, що наймають сезонних працівників. Хоча в цій програмі беруть участь студенти з половини усіх країн світу, українська молодь – завірив мене не один роботодавець – користується високим попитом, бо вони працелюбні, підприємливі та відповідальні.
Якщо говорити про суспільство загалом, то мені на відстані стали помітні ще дві позитивні риси українського суспільства. Це – міцні горизонтальні зв’язки і відкритість до позитивного досвіду інших країн.
Коли я жила в Україні, дружба була як повітря, яким я дихала. Я ніколи не замислювалася, чия черга запросити на каву або чи є ми достатньо близькими, аби разом відсвяткувати Новий рік. Воно якось відбувалося само собою, а моя мережа ледь не щодня поповнювалася новими, цікавими людьми.
Досвід волонтерської діяльності, який залежить від вміння організуватися, покластися на вже існуючу мережу друзів та знайомих і знайти нових – показник сильних горизонтальних зв’язків принаймні в частині українського суспільства.
У США мені, чесно кажучи, важче. На зближення йдуть роки, на планування спільного проведення часу – тижні, а відчуття контакту на глибокому рівні з’являється вкрай рідко. Звичайно, тут є великий суб’єктивний фактор – я старша, маю родину і просто знайти час на спілкування – вже виклик.
Але, на загал, у мене все не так і погано в цій сфері, можливо, тому що серед моїх друзів та знайомих – чимало українців. Колишній головний хірург США (2014-2017) віце-адмірал Вівек Мерфі вважає, що самотність є найбільшою загрозою здоров’ю нації в США. У своїй статті в Гарвард Бізнес Ревю, він цитує дані, згідно з якими понад 40% американців почуваються самотньо, а серед менеджерів найвищої ланки – понад половини. Росте кількість людей, які живуть одні та не мають жодної людини, якій вони можуть довіритися. Усе це позначається на здоров`ї та продуктивності, пише він, бо ми еволюціонували як соціальні істоти, а брак відносин з іншими людьми – і мова йде не лише про кількість, але і якість – спричиняє хронічний стрес. Сам він радить заводити друзів на роботі, бо часто просто немає де ще, а менеджерам – сприяти цьому процесові.
Між іншим, дослідження щастя приходять до висновку, що саме якість відносин з іншими людьми є основним фактором того, чи почувається людина щасливою, – а не багатство чи індивідуальні досягнення.
Я пам’ятаю, як на зустрічі з читачами у Вашингтоні письменник Андрій Курков сказав, що українці – ідеальні іммігранти: працьовиті та здатні адаптуватися до правил та вимог нового суспільства. Якщо поблукати етнічними районами деяких американських та європейських міст, стане очевидно, що вихідці далеко не зі всіх країн можуть це робити настільки ж добре, як і українці.
Мешканці в середині України з інтересом ставляться до іноземного досвіду та готові запозичувати найкращі зразки. Про що говорить хоча б інтерес до подібних публікацій.
США в цьому плані – дивний феномен. З одного боку, це – «плавильний котел» націй та культур. Спадок багатьох з них потрапляє у культурний мейнстрім і починає вважатися майже американським надбанням – як-от: італійська піца чи латиноамериканське тако. Вчені, винахідники, митці, які самі чи їхні батьки приїхали з інших країн, роблять внесок в американську науку та культуру.
А з іншого боку, запозичення європейського, австралійського чи канадського досвіду для вирішення нагальних проблем часто відкидається значною часткою суспільства, бо це – «соціалізм». Мені, наприклад, важко уявити, щоб у США запровадили медичну реформу за канадсько-британським зразком. Австралійський досвід вирішення проблеми масових стрілянин у публічному просторі обговорювався рівно добу після розстрілу людей в Лас-Вегасі. Так званий “American Exceptionalism” (американська винятковість ) змушує США весь час вигадувати велосипед.
Тут навіть на метричну систему досі не перейшли, бо є своя рідна – з дюймами і милями. І до речі, не треба думати, що їм з нею так зручно. Ті, хто хоче займатися наукою, має вивчати обидві. Я пам’ятаю, як в класі дизайну в Університеті Огайо ми мали відтворити на комп’ютері малюнок з паперу. Американські студентки вимірювали лінії дюймами, перераховували у якусь спеціально вигадану для цього десятирічну систему і вносили ці дані в комп’ютер. Ми з двома румунками, перевернувши лінійку, міряли і заносили в програму міліметри і, без жодної арифметики, виконали завдання в 10 разів швидше від решти і без помилок.
І зміни в Україні відбуваються досить швидко. Я розумію, що так не здається тим, хто живе в Україні, але кожний раз, коли я навідуюсь на свою історичну Батьківщину, я бачу щось нове. Останнім разом мене вразив доглянутий вигляд Харківського району – біля кожного будинку були клумби з квітами, дитячі майданчики були відремонтовані та активно використовувалися дітьми з батьками, а не місцевими наркоманами та алкоголіками.
Звичайно, що в Україні залишається багато проблем – і бідність, і війна, і корупція. Але ані український менталітет, ані якісь притаманні українцям якості ними не є. Принаймні – не більше, ніж в будь-якій іншій країні світі. Не хочу сказати, що українці є кращими за решту націй світу, але вже точно – не гірші.
