ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Ще з дитинства я зрозумів, що батьки люблять лише мою сестру, а я завжди залишався осторонь їхньої уваги. Оленка молодша за
мене на чотири роки і саме їй дісталася вся батьківська любов.
Справа в тому, що в три роки Оленка захворіла. У неї щось трапилося з ніжкою. Батьки були сумними і бачив я їх рідко. Якийсь час жив
з бабусею і дідусем дуже сумуючи за мамою і татом. Сестру тим часом возили по лікарях, шукали найкращого. Мати часто плакала,
батько ходив похмурий.
Я часто дзвонив додому, мені так хотілося прокричати:
– У вас же є ще я! Заберіть мене додому.
Коли мене все ж забрали, я не впізнав свій будинок – мою кімнату віддали сестрі, і не дозволяли мені туди заходити. Мама обняла
мене і пояснила: «Наша дівчинка ще слабенька. Вона дуже засмутиться якщо ти почнеш стрибати, бігати і веселитися».
За сестрою я спостерігав тихенько крізь прочинені двері-вона або грала в ляльку або лежала і дивилася у вікно. Мені хотілося
поговорити з нею, але батьки заборонили.
Через місяць я знову поїхав до бабусі так як Оленку знову поклали в лікарню, на цей раз у неї були проблеми з здоров’ям.

Додому я повернувся тільки через кілька місяців. Ми знову почали жити всі разом. Але я відчував як батьки стежили за кожним моїм
кроком, багато забороняючи мені. То не так її за руку взяв, то не те сказав, я зовсім заплутався і не знав як поводитися з сестрою.
Пізніше, коли я подорослішав, я зрозумів, що Оленка для батьків назавжди залишилася тією маленькою хворобливою крихкою
дівчинкою з неслухняними рудим волоссям. Вони ще пам’ятали, як її життя висіло на волосині. А мені так не вистачало весь цей час
батьківської любові.
Я ревнував їх до сестри, особливо коли вони возили її на море, а мене відправляли до бабусі з дідусем. З кожним роком образа на
сестру все зростала, мама це відчувала, але твердила одне:
– Ти чоловік – ти повинен зрозуміти, Оленка слабка, а ти сильний. Їй потрібна наша допомога.
Так минуло кілька років, нашвидку закінчивши дев’ятий клас я пішов з дому. Перший час довелося ночувати на вокзалі, підробляв
вантажником, днем у одного готувався до іспитів в технікум, у нього ж їв і мився, поки батьків не було вдома. З Олегом ми були дружні
практично з дитячого саду і мою історію він знав від і до.
Поступати ми з ним вирішили в один навчальний заклад, але в іншому місті. Знадобився місяць безперервної роботи щоб назбирати
на квиток і на якісь витрати першої необхідності.
Тільки сівши в поїзд, я відчув вільним від минулого і сімейних уз.
Перший час в незнайомому місті було нелегко. Здавши документи, ми з Олегом почали шукати роботу, і житло, довелося звичайно не
солодко. Але ми і не чекали, що нас будуть чекати з розпростертими обіймами.
Час минав, ми отримали професію, влаштувалися в автосервіс, а потім трохи заробивши з двома друзями відкрили свій. Наша власна
справа пішла. Почали працювати. Десь в цей період часу я зустрів Світлану, свою майбутню дружину.
Вона виявилася сиротою, виросла з бабусею, дізнавшись, що я не бачив своїх батьків ось уже майже десять років щиро здивувалася і
всіляко початку підбивати мене на зустріч з ними, хоча б на простий дзвінок додому. Я обіцяв подумати, але все ніяк не наважувався.
Той день видався нелегким, було багато клієнтів, Світлана в цей час вже чекала нашого первістка, я підігрів собі вечерю і гортав
канали, ні на чому не в силах зосередиться , як раптом побачив красиву руду дівчину, вона так нагадала мені сестру, думки понеслися
на десять років назад: «Оленка, яка вона зараз? Як батьки поживають, чи живі, чи здорові…».
Раптом я зрозумів, що в моєму серці більше немає образи. У той же вечір я взяв квиток додому, попросивши Олега придивитися за
моєю дружиною, я виїхав. Багато я передумав під стукіт коліс поїзда, все підбирав слова, які я скажу при зустрічі, але все вилетіло з
голови, коли підійшов до дверей рідної квартири.
Двері відчинила руда дівчинка років семи.
– Вам кого?
За нею вибігла Оленка. Вона відразу впізнала мене і радісно кинулася мені назустріч.
– Братику, – радісно промовила вона.
Я теж не міг стримати емоцій:
– Ну здрастуй Оленко, хоч тепер обійняти тебе можна?
Того вечора ніхто не ліг спати під час навіть маленька племінниця, ми сиділи на кухні, пили чай і не могли наговоритися і надивитися
один на одного. Вдома я пробув рівно тиждень, а вже через два місяці перевіз до рідного міста дружину та новонародженого сина. Щоб
уже не розлучатися і не їхати ніколи.
Фото ілюстративне – shutterstock

Джерело