В неділю ми зібралися на святкування маминого ювілею, а вона і каже, так, мовляв, ми вже не молоді, старших дітей житлом забезпечили, тепер прийшла черга і Олежика подумати. Наш будинок йому дістанеть
Моїм батькам по 65 років, днями мама святкувала свій ювілей і оголосила нам, що вони з батьком вирішили залишити свій будинок
Олегу. Нас в сім’ї троє дітей: я найстарша і є ще два брата. Наймолодший, Олег, – пізня дитина.
На нас із середнім братом мама зовсім не звертає уваги, тільки дзвінки для пристойності раз в тиждень. А з молодшим носиться як з
писаною торбою. До слова, йому уже майже тридцять років. Сім’я, дитина. Але дуже вони люблять залізти в борги, як то кажуть, «очі
завидющі». А мама їм повністю допомагає, працює на двох роботах, плюс пенсія. А сама сидить впроголодь. Ще й нас докоряє, мовляв,
«близьким потрібно допомагати».
А я не збираюся годувати сім’ю брата. Якби мамі – будь ласка, але вона все відносить туди. А нам, значить, і не обов’язково чимось
допомогти. Що заробили, на це і живемо. І тому просто прикро, якщо вони в боргах, то їм все, а ми раз накопичуємо по копієчки, то і,
виходить, допомога нам не потрібна. При цьому ми теж не шикуємо, живемо від зарплати до зарплати.
Колись мій батько працював на хорошій посаді, грошей у нас було багато. Коли я виходила заміж, мені на весілля подарували
однокімнатну квартиру, в якій ми досі і живемо. Вже який рік збираємо на розширення, але ніяк не виходить. У мене он донька вже
зовсім доросла, 20 років, треба думати вже про неї.
Середньому брату теж батько купив однокімнатну квартиру, коли той одружувався. Але Віктор добре заробляє, вони з дружиною вже
давно живуть у власній трикімнатній квартирі.
