Весілля вчора було!
Таїсія Михайлівна несамовито терла тарілку. На губці вже давно перестала з’являтися пухнаста піна, що пахне апельсином. Наче прокинувшись, жінка кинула тарілку в раковину і вимкнула воду.
Сівши за стіл і посунувши до себе попільничку, жінка зробила першу затяжку і закашлялась.
— Мама, ми з Антоном запрошуємо тебе на весілля! Заяву вчора подали.
Таїсія Михайлівна заплющила очі і уявила собі щасливе обличчя дочки:
— Оленко, вітаю! Я дуже за вас рада.
— Я тобі запрошення по пошті пришлю, особисто вручити не вийде — роботи багато. І витрати великі чекають. Ти пробач, що я так довго не дзвонила — сама розумієш. Ми тебе у нас вдома спати покладемо після свята, не переживай. І, матусю, ти якщо грошиками багата, підкинь … Батьки Антона все оплатять, але я не хочу як бідна родичка зовсім ні копійки не вкласти.
— Підкину. — кивнула Таїсія Михайлівна, забувши що дочка її не бачить.
— Я тобі зараз номер карти скину, в банку переведеш, добре? Бувай, мам!
Таїсія Михайлівна довго дивилася на екран телефону. Доньку вона не бачила з її вісімнадцятиріччя. Тоді, 6 років тому, вона довго махала слідом поїзду, що від’їжджає, витираючи непрохані сльози.
До весілля дочки жінка готувалася грунтовно. Огірочки, помідорчики, аджика — сама робила, саме те до м’яса. Дістати найкраще плаття із засіків. Бувале, але чисте і ошатне.
У банку усміхнена співробітниця допомогла оформити переведення з карти на карту через мобільний банк. 60 тисяч — всі кошти пенсіонерки.
— Дочку заміж видаю, хочу чимось допомогти! — з гордістю повідомила вона.
Надісланому запрошенню Таїсія Михайлівна раділа, як дитя. Гарний конверт, лаконічний прямокутник паперу, підписаний рукою доньки. 8 серпня 2019 року в 16-00 — гарна дата.
Квиток на поїзд був куплений заздалегідь.
— Оленко, я зійшла з поїзда, ви де?
— Мамуся, візьми таксі! У нас гості! — відповіла весела Олена, трохи заплітаючи язиком. Адресу зараз напишу.
— Уже? — здивувалася Таїсія Михайлівна і дорікнула: — Ох вже ці новомодні весілля.
З двома сумками гостинців, домовившись з місцевим привокзальним таксистом на суму — 200 гривень, Таїсія Михайлівна поїхала до доньки додому.
У під’їзд жінка потрапила завдяки жінці з собачкою, що виходила на прогулянку. Олена не брала трубку. Піднявшись на потрібний поверх, Таїсія Михайлівна подзвонила в квартиру.
Музика гуркотіла на весь під’їзд через закриті двері. Жінка переминалася з ноги на ногу, давлячи на кнопку дзвінка і набираючи дочку по телефону.
Двері відчинилися хвилин через 20. молоді люди, які хиталися, голосно міркували — яку випивку купити в магазині.
Пробурмотівши вітання, Таїсія Михайлівна прослизнула в квартиру. Шум, гам, пляшки. То тут, то там хтось спав. Сигаретний дим запах перегару, який ударив в ніс і мало не звалив жінку з ніг.
— Олена?
З кухні виплив чоловік. Побачивши гостю, він розплився в усмішці:
— Звук зменшіть! — крикнув він на кухню і звернувся до жінки: — Мама Олени? Теща приїхала! Пацани, давайте за тещу! — гучний крик, дзвін склянок. — Проходьте, складіть компанію.
— А Олена де? — злякано запитала Таїсія Михайлівна.
— Спить уже. — невизначено махнув рукою Антон.
— Як спить? А весілля?
— Вчора весілля було. Сьогодні другий день гуляємо. — пояснив Антон. Тоді забрав у жінки сумки і підштовхнув її в сторону кухні.
— Квартиру орендуєте?
— Ні, родичі подарували. Квартиру, машину. Ще техніки купили. Три кавомолки та чотири чайники. Вам чайник не треба?
— Не треба, дякую. Поїду я. — Таїсія Михайлівна мало не плакала. — Олена де спить? Хочу подивитися на неї.
Антон провів тещу в кімнату і пішов до друзів.
Дівчина спала прямо в платті. На дверях шафи висіла весільна сукня. Таїсія Михайлівна провела рукою по гладкій тканині і уявила, якою красунею була напередодні її дочка.
Підійшовши до сплячої дівчини, Таїсія Михайлівна погладила її по волоссю і поцілувала в скроню:
— Щастя тобі в сімейному житті, Оленко.
Таксі, чотири години на поїзді. Будинок.
— Тайка, ти що так рано? Ми тебе раніше завтра не чекали! Як дочка? Видала заміж? — цікава сусідка з нетерпінням дивилася на жінку.
— Видала. Потім розповім. Втомилася дуже, спати піду.
Вранці зателефонувала Олена. Вона вибачалася за те, що не зустріла мати як годиться:
— Ти чому поїхала? Залишилася б, побалакали б з тобою.
— Спасибі, Олено. Хороше весілля було.
— Ти образилася чи що? Мам, що ти як маленька? Ну який тобі ресторан? Там пристойні потрібні люди зібралися, а ти не знаєш, в якій руці вилку тримати! Зрештою ми в суботу відзначали. Сама винна — не було чого їхати!
— Вибач, Олено. В мене немає часу. Мені посуд треба помити. — ковтаючи сльози, відповіла Таїсія Михайлівна і скинула виклик дочки.
Таїсія Михайлівна схопила тарілку, яка сиротливо лежить на столі після мізерного сніданку, і почала несамовито її терти.
Чому діти виростають такими невдячними стосовно своїх батьків?
