Віддала квартиру дітям, а сама переїхала жити в село: – Ми будемо тут жити, в твоїй квартирі, а ти в селі!- сказала дочка Марині Михайлівні
– Мам, ну як так? Ми будемо тут жити, в твоїй квартирі, а ти в селі, зовсім одна? – Нічого, Оля, ти за мене не турбуйся. Там і повітря чистіше і взагалі.
Марина Михайлівна прийняла таке рішення, тому що тулитися вчотирьох в однокімнатній квартирі було важко, до того ж онук Славик уже пішов в перший клас, і потреба допомоги по вихованню відпала сама собою.
Від бабусі Каті жінці дістався у спадок невеликий будиночок з яблуневим садом, що знаходиться в селищі, в трьох годинах їзди від міста. Коли Марина маленької була, батьки її часто до бабусі відправляли погостювати.
І так їй подобалося там: кругом зелень, річечка поруч, свіже повітря і вітер. Марина бачила в своєму переїзді тільки позитивні моменти: діти спокійно поживуть, а то сварки на порожньому місці влаштовують, ще у неї мрія була – сад бабусин відродити, посадити молоді яблуньки, щоб по весні на нектар рожево – білих пелюсток бджоли зліталися як раніше, а восени збирати яблука, такі запашні і солодкі.
Зібралася жінка за один день. Діти хоч і допомагали речі в таксі складати, все просили її залишитися, але Марина не піддавалася на вмовляння. І ось стоїть вона перед бабусиної хатинкою – маленької зовсім: віконниці покосилися, парканчик пригнувся до землі. Всередині вогко виявилося, павутиною і пилом все заросло.
– Ну, нічого, – зітхнула жінка і взялася до роботи. Прибирала, мила, скребла, навіть перерву не робила, і до вечора будинок був таким же, як за часів молодості Марини, в крайньому разі, зсередини. Вранці жінка встигла збігати в магазин, купила фарбу для підлог і забору, познайомилася з кількома покупцями і навіть домовилася з місцевими мужиками про ремонт даху.
Коли до будинку йшла, ще здалеку побачила чоловіка, який як виявилося, чекав її: кремезний, років 60, з темними, трохи сивим волоссям, не сказати, що симпатичний, з великими рисами обличчя.
– Доброго дня.
– Доброго дня. Ви до мене? – здивувалася жінка.
– Так, мене Ілля Петрович звуть, можна просто Ілля, – сказав він глибоким голосом.
– Я ваш сусід навпроти. Прийшов дізнатися назовсім ви до нас? І потрібна якась допомога?
– Дякую за турботу, – посміхнулася жінка. Їй стало дуже приємно, що незнайомий чоловік так чутливо до неї поставився.
– Мене звуть Марина Михайлівна, можна просто Марина, – трохи лукаво промовила вона.
– Ілля, ходімо пити чай, я як раз з магазину, купила джем і печиво. Заодно розповісте як тут у вас все, – і побігла чайник ставити.
Довго говорили вони: про село, про життя своє, про дітей. Виявилося, що Ілля Петрович вдiвець, син давно виріс, одружився і поїхав. Марина слухала чоловіка і дивувалася, наскільки вони схожі, тому й спільну мову швидко знайшли. Адже Марина теж була вдoвою і одна дитинy виховувала. Так за розмовами не помітили, як час пролетів.
Тепер Ілля до Марини часто приходив: допоміг їй новий паркан підняти, ганок полагодив, обрізав сухі гілки у яблунь, та й просто поговорити по душам хотілося. Жінка все натішитися не могла, близька людина в її житті з’явився, яка могла зрозуміти, підтримати і скрасити порожнечу, що накопичилася за стільки років. Так і знайшли вони один одного – дві одинокі долі.
